Розділ 20

Повний місяць просвічував на темно-синьому небі, а зорі блищали на ньому, неначе вишиті майстерною швачкою. Сніг відблискував під холодним місячним світлом, ніби діамантами. Проте наступала весна, і мені було дивно. Тут, здається, завжди довкола була зима — коли я прийшла, коли вийшла заміж. І вона продовжувала претендувати на цю територію. Але в південній столиці все було зовсім інакше. Там було болото, і не було навіть сліду снігу, який був для мене таким звичним. І в моїх думках відлетів голос Адріана, коли я скаржилась на холод і гори снігу.

Палац відблискував, наче був з кришталю. Але я навіть не бачила ексімператриці. Тут не висіло жодного її портрету, і, наскільки я могла здогадатись, ніхто навіть не згадував про неї. Скрізь було золото. Все виглядало розкішно. Проте чорний одяг присутніх виглядав дивно на тлі розкоші.

Золоті виделки, позолочені тарілки, білосніжні скатертини — все було вишукано. Були блиск і розкіш, але все це було окутане відтінком трауру. Тут ніхто не сумував за королем, окрім народу, і з тим страхом. Адже для претендентів на трон, це була не просто втрата батька, а конкуренція. І навіть у мого брата я помітила легку посмішку на його устах. А ця посмішка завжди з'являлась, коли він дивився на свою дружину. А дружина нового короля лише сміялась і хіхікала.

— В неї не сильно виходить прикидатись сумною в цій ситуації, — сказала я та нахилилась до тітоньки графині.

— В її положенні не можна бути сумою, — відповіла вона та нахилилась до мене і ховала усмішку під віяло.

— Оу, я щаслива з того, що стану тіткою, — промовила я та трохи посміхнулась і встала разом з братом та чоловіком.

— Нарешті ми закінчили справу наших батьків. Відтепер ми знаємо всю правду. Костанція Кортес, дружина Адріана Кортеса це моя загублена сестра, — розказав мій брат, а усі замовкли в раз. А герцогиня зразу зрозуміла сенс моїх слів, — За мою сестру! — прокричав  він та підняв шампанське і всі повторили за ним.

— За графиню Констанцію Кортес! Віднайдену принцесу! — натовп задоволено гукав ці слова.

У вежі-тюрмі панував жахливий безлад. Жінка у брудній сукні неспокійно билася головою об вологі кам'яні стіни. Хоч пропонували їй новий одяг і кращу камеру, вона навіть не реагувала. В її розумі не лишилося місця для власних думок. Тільки жахливе бажання помсти контролювало її. Це бажання знищувало все. Демони всередині неї лише підсилювали її потребу в помсти. І тільки коли артефакт був повністю знищений, її розум зазнав краху.

Вона знавала про кінець артефакту і про те, що висушене тіло дитини вже повернули її матері. Тому вона була впевнена, що незабаром зустріне свого ката. Проте вона ніколи не хотіла здаватись. Вона завдавала удар за ударом по міцній стіні, ширина якої мала кілька метрів. Дрібні камені почали випадати, а потім могутня стіна розкололась від демонічних сил. Холодне весняне повітря розтріпало її волосся. Але в палаці ніхто про це не знав. Розваги продовжувалися.

Шампанське лилось річками, а дехто зі знаті падав п'яним. Нікого не турбувала смерть попереднього короля. Я сиділа на стільці, обмінюючись незадоволеними поглядами з чоловіком. На щастя, дружину мого брата вивели здалеку. Я вже не відчувала бажання до чогось, нудьга охопила мене. І чому вони так полюбляють такі розваги? Я чекала на щось нове.

— Надоїло вже все це, — буркнула я це собі тихенько під ніс

— Дівчинко, ти ще молода, а от в мої літа сидіти й дивитись як ця орда напивається з року в рік протягом 50 літ, — промовила стара жінка та незадоволено оглянула трохи своїх синів.

— Мені вже першого разу вистачило. Треба буде попросити брата більше не кликати мене, — сказала я та незадоволено пробурчала собі це під ніс.

— Ну, надійтесь що вас це вийде, а то я його батька двадцять років впрошувала, — поділилась вона та надзвичайно незадоволено допила шампанське і відклала келих, — Надіюсь в вашого брата буде доброта не запрошувати мене більше.

З часом всі заспокоїлись і, сідаючи на свої місця, взялися за десерт. Ми сподівалися, що все буде добре. Але перед моїми очима розгорнулась дивна картина. Обличчя імператриці здавалося мені віддаленим мінімум на 20 років.

Вона виглядала нормально — очі, волосся, шкіра. Навіть в її поведінці не було нічого незвичайного. Її яскраво-червона сукня виділялася на тлі дивного місця, яке опинилося у темряві. Вона вийшла на білосніжні зимові простори, тримаючи ніж.

Вона рухалась та наближалась до п'єдесталу, залишаючи за собою лише дрібні сліди. Вона піднялася по сходах і трохи здивовано помітила повну відсутність снігу.

Потім вона різко взяла ніж і розрізала свою долоню, яка негайно почала кровоточити. З кров'ю її розрізаної долоні малювала складну символічну печать на поверхні, а її контури з кров'ю швидко почали танути й злитися, створюючи разючий ефект. Жінка рухнула на коліна перед дірою в землі, яка розкривалася перед нею.

Жахливий чорний слиз заповнила ідеально біле полотно снігу. Воно набуло чотирьох дивних облич на рогатій голові. Їх яскраво-червоні й білі очі виділялись на тлі напівтемних фігур. Вона вже знала, що збирається зробити. Вона відчувала залишки світла у своїй душі, але впустила зло всередину себе.

Але вона не хотіла, щоб воно заволоділо нею. Тільки справжнє зло в нашому світі мало свій план. Тільки тепер добро не хотіло віддати світ у руки темряви. І зі світла з'явився меч, такий, яким не кожен зміг би користуватись. Він був здатний знищити кожного, хто не зміг витримати його силу. І меч залишився там, між каменями, довгі роки чекаючи свого володаря.

Страшний стук розірвав спокійні розмови в залі, а підлога провалилась. З дірки та туману з'явилися чорні мацаки, роги й слиз. На одній голові було чотири обличчя. Демони можуть співіснувати в одному тілі, але незрозумілою мовою демонів не було забезпечено, що вони зможуть порозумітись. І всі застигли. Я не змогла передбачити цього. Ми з чоловіком переглядалися. А потім все затемніло.