Розділ 1.

Ну ж бо, швидше! Мушу бігти щодуху! Уже видно кут будинку, варто тільки за нього повернути — і я врятована. Далі ринок. Там легше загубитися серед натовпу. Відірватися. Сховатися…

Сили підвели. Я спіткнулася, і все перед очима закрутилося: кам’яна бруківка, сірі стіни, небо…

— Попалася!

Мене схопили за сорочку і різко підняли вгору, одразу притискаючи до стіни. Голова хитнулася, як у ляльки з ганчірки, і я боляче вдарилась потилицею.

Лук та Гров стояли пердімною. Обличчя чоловіків спотворював гнів, на чолах ряснів піт, важке дихання виривалося з відкритих ротів, обдаючи мене смородом гнилих зубів.

— Що вам треба? — викрикнула я.

Різко брикнула ногою, намагаючись копнути Грова. Він вдало уникнув удару, ще сильніше притиснувши мене до стіни. 

— Вона ще питає, — криво посміхнувся Лук. — Тебе шукає Мартін.

— Я на нього більше не працюю! — різко відрізала я.

Смикнулася так люто, що вирвалася з Гровових рук, і миттю прослизнула між його ногами.

Я рвонула до ринку. 

Дзенькіт за спиною. Свист. Ніж промайнув біля ноги, ледь не розпоровши штанину. Хвиля жаху прокотилася тілом, але ноги тільки прискорилися.

Ще трохи. Уже чути гомін натовпу.

Раптово ліву ногу прошив нестерпний біль. Я скрикнула й полетіла на бруківку. Кілька разів перекинулася, перш ніж змогла зупинитися.

Задихаючись від болю, я глянула вниз — трохи нижче коліна крізь ногу стирчав ніж: з одного боку виднівся кінчик леза, з іншого — руків'я. Кров повільно стікала по штанині й крапала на каміння.

Я стиснула зуби й спробувала підвестися. Нога не слухалася. Тоді хоча б поповзла вперед — до рогу будинку. Ще трохи... тільки б дістатися й покликати на допомогу.

Не встигла.

За спиною вже чувся тупіт чобіт. Наступної миті Гров схопив мене за руку й різко смикнув угору. Здалося, ще трохи — і моє тонке зап'ястя трісне, немов суха гілка в його залізній хватці.

Я закричала від болю й відчаю.

— Замовкни! — гаркнув Гров і смикнув мене за собою.

Я ледве втрималася на здоровій нозі, але все ж встигла вчепитися зубами в його руку.

— А-а-р-р!..

Гров завив і розтиснув пальці. Та свобода тривала лише мить. Важкий удар у щоку обпалив обличчя. Перед очима спалахнуло, світ похитнувся, і я знову впала на бруківку.

Одразу відчула удар чоботом у бік. Другий — у спину. Третій — у плече.

— Тільки не вбий, — холодно промовив Лук. — Мартін велів привести живою.

Я скрутилася, притиснувши коліна до живота. Затулила руками голову, намагаючись хоч якось захиститися від ударів. Залишалося лише чекати, тихо стогнати від болю й сподіватися, що вони справді не заб'ють мене до смерті.

— Гей! Залиште дитину! — раптом пролунав голос, десь зі сторони.

Удари припинилися.

Я не ворушилася. Лежала клубочком і лише чула повільний цокіт копит по бруківці.

— Чого тобі? — буркнув Лук.

— Їдь собі й не лізь у чужі справи, — додав Гров, нахиляючись до мене.

Він обхопив мене за талію й ривком поставив на ноги.

— Я сказав — залиш дитину! — цього разу голос прозвучав ближче.

Гров вилаявся й жбурнув мене назад на землю. Я зойкнула, боляче вдарившись об бруківку. Обидва розбійники вихопили ножі.

Між будинками повільно їхали двоє вершників на чорних жеребцях. Один високий широкоплечий чоловік із коротко підстриженим чорним волоссям і темною щетиною. Він легко зіскочив із сідла й одним рухом вихопив меч.

Другий — хлопець із довгим каштановим волоссям, зібраним у хвіст. Він не спішився, проте підняв арбалет і спокійно взяв розбійників на приціл.

— Я не дозволю вам кривдити дитину, — твердо промовив чорнявий, чітко вимовляючи кожне слово.

— Тебе забули спитати, — скривився Гров і сплюнув убік, ледь не влучивши в чобіт незнайомця. — Їдь своєю дорогою.

Чорнявий навіть не глянув на пляму біля ніг. Спокійно зробив крок уперед і повільно підняв меч.

— Востаннє кажу: залиште дитину.

Лук із Гровом перезирнулися.

— У нас тут сімейна справа, — озвався Лук уже стриманіше. — Не лізь, куди не просять.

— То й вирішуйте її без ножів і побоїв.

На мить запала тиша.

— А якщо ні? — Гров нетерпляче стиснув руків'я кинджала.

— Тоді доведеться мати справу зі мною, — відповів чорнявий, не втративши свого впевненого спокою. 

Лук уважно придивився до незнайомця. Той стояв нерухомо, не намагаючись ні залякати, ні відступити.

— Хто ти такий? — уже без колишньої бравади запитав він.

— Це зараз не має значення.

Гров знову потягнувся до мене.

— Стій.

Одне слово. Але прозвучало воно так, що Гров мимоволі завмер.

— Що вона зробила? — запитав чорнявий.

— Втекла від нашого наймача... Мартіна! — Лук вимовив ім'я з особливим наголосом, ніби очікував, що цього буде досить. — Це його дочка.

На обличчі чорнявого нічого не змінилося.

Він перевів погляд на мене.

— Це правда?

Я зібралася з силами й трохи підвелася, спираючись на руки.

— Ні... — ледь чутно прошепотіла я, похитавши головою.

Чорнявий кивнув, ніби іншої відповіді й не очікував.

— Я їй вірю. Вам — ні.

Він знову подивився на розбійників.

— Тож залиште дитину й забирайтеся.

Лук вагався.

— Наш господар цього так не залишить…

— Передайте своєму господареві, — рівно перебив його чорнявий, — що відтепер ця дівчинка перебуває під захистом лорда Сайроса. Якщо в нього є якісь заперечення — нехай висловить їх мені особисто.

— Але…

— Ви мене почули.

Голос не став голоснішим. Не змінився навіть вираз обличчя. Та цього виявилося достатньо.

Лук повільно сховав ніж.

— Ходімо, Грове. 

Гров ще мить дивився на Сайроса спідлоба, потім із невдоволеним бурчанням теж опустив кинджал.

— Це ще не кінець, — кинув він наостанок.