ДІЯ ДРУГА

Действие второе

СЦЕНА 1

В светлице Вапулихи сидит в горестной задумчивости с заплаканными глазами одна К а т е р и н а.

К а т е р и н а (встает и поет песню).

Чи я в лузі не калина була?

Чи я в лузі не червона була?

Нащо мене порубали і гіллячки поламали?

Така доля моя!

Чи я в полі не травина була?

Чи я в полі не зелена була?

Нащо мене покосили i в копицi зволочили?

Така доля моя!

Чи я в батька не дитина була?

Чи я в батька не кохана була?

Нащо мене засватали i свiт менi зав’язали?

Така доля моя!

Чи не було рiченьки утопиться менi?

Чи не було кращого полюбиться менi?

Достанеться стиду-бриду цiлувати повновиду!

Така доля моя!

Бiдна моя головонька! (Плачет, наклоняется к столу и закрывает лицо руками).

Н а с т я (входит). Катерино! Чого се? Боже мiй милесенький! Уп’ять! Чого ся зажурила? Оце яка зарюмана! Ходiм лишень! Там у нас дiвчат зiбралося: танок заведемо!

К а т е р и н а. Бодай тебе з твоїм танком!.. Менi дихати важко, а вона з веселостьми розносилася!

Н а с т я. Що там за лиха година?

К а т е р и н а. Еге, смiх, бач, а коли б тобi те, що менi...

Н а с т я. Та що ж там? Ану лишень скажи!

К а т е р и н а. Замiж мене вiддають. (Плачет).

Н а с т я. За кого?

К а т е р и н а. А за кого?! Бодай би вiн не дiждав! Ігнат Голий, казала мати, свата.

Н а с т я. Тiльки що свата!

К а т е р и н а. Але... Так вона мене позавчора призвала та й каже: "Щоб ти, донько, знала: свата тебе пан Iгнат Голий, чоловiк важний, ще iз старших, чи пiдеш за його?" Я було замиркотала, а вона на мене як погляне так... А я й злякалася та й сказала: "Як хочеш, мамо, а менi як ти волиш, так твоя воля нехай i буде!" А вона менi й каже: "Ну, так от же, як вернуться з походу, так зараз i рушники подаєте". А менi не те щоб жити з ним... дивиться на його вадить!

Н а с т я. Так нащо ж ти придалася? Аже ж мати тебе питала, чи хочеш за його!

К а т е р и н а. Так я боялася.

Н а с т я. Ох, смiх i горе з тобою, та й годi! Хiба ж ти забула того… свого… по кiм не одна дiвчина уздихає, а вiн те й зна, що до тебе!

К а т е р и н а. Ох, сестрице, душечко! Якби ти знала, як я люблю його! Далебi, оце як днiв зо два не побачила, так неначе зувсiм свiт iзмiнивсь, та так серце уривається, що не дай його Боже!

Н а с т я. А вiн оце i в поход не пiшов. Усi пiшли, вiн зостався.

Катерина. А вiн тут?

Н а с т я. Та я його сьогодни вранцi бачила, та такий чогось смутний та невеселий.

К а т е р и н а. Ох, моя матiнко! Мабуть, узнав! Що ж я йому й казатиму?

Н а с т я. А вiн щодня бува у тебе? Давно ти його бачила?

К а т е р и н а. Та от уже з пiвтижня.

Н а с т я. А чого доброго? Батько його тепер гетьманом: сi чоловiки коли добрi i ласковi, а як пiднiмуться вгору, так i забули! Аже ж хоч i мiй: який був дошпетний та приязний, як вiн менi боживсь та присягавсь!.. "Не покину,— каже,— тебе нiколи, поки живий буду, тебе не забуду". А от як його зробили полковником, так тепер i мимо пройде — мов нiколи не бачилися! Та Бiг з їм! Коли вiн мене позабув, так i я його. Гляди, щоб i твiй з тобою того не подiяв.

К а т е р и н а. О нi, Настусю, далебi, нi. Вiн такий добрий та вiрний,— вiн мене повiк не забуде, швидче сам собi смерть заподiє, нiж мене любить перестане! Ох, кращого молодця на свiтi нема. Про кого пiснi спiвають? Кому молодi й старi дивуються? Куди не поглянеш, куди не прислухаєшся, усе про мого Саву! О, колись i менi лежало це радiстю на серцi! Було, як зiйдуться дiвчата: кожна вихваляється своїм коханком, а як до мене дiйдуть, усi притихнуть. "Нi,— кажуть,— вiд Катерининого краще i моторнiше немає!" Його й хвалять, його й славлять, а вiн каже: "Що менi оця слава? Менi щоб тiльки вiра наша була цiла та вороги нас не зобижали, об сiм тiльки й Богу,— каже,— молюся!" А як один раз ми сидiли тутечки удвох, а вiн менi так жалко розказує, як ляхи наших зобижають та вiру женуть, та й каже: "Гарно, Катю, за вiру свою вмерти: i Бiг тому на тiм свiтi заплатить i пам’ять його люди шануватимуть. Що, —— каже,— якби нам з тобою ув один час присудила доля за свою вiру вмерти, поховали б нас у однiй ямцi, а душi нашi у Господа Бога тiшилися!" Тодi мене аж у сльози кинуло! Та якби ти почула, як вiн вiзьметься розказувати, як вiн воював, та де бував, та якi бiди йому прилучалися... І Боже мiй! Подумаєш, чого то вiн не одбув на своєму вiку, а все ж то Бог доброго боронить!.. Ох, Настусю, Настусю! Не бути менi за ним — не бути менi нi за ким! Понесуть мене на гробовище: я умру з печалю! (Плачет).

Н а с т я. І менi вже жалко стало. Крiпко ти його любиш!

К а т е р и н а. А ти думаєш ні? Далебi, люблю. Коли б не любила, так я б так i не говорила.

Н а с т я. Та коли ти певне знаєш, що вiн тебе не зоставить...

К а т е р и н а. Далебi, знаю, сестрице. Вiн мене любить! Його хотiли сватати на великих паннах, так вiн одмагався! Та вiн менi сам казав, що мене не покине!

Н а с т я. Так що ж ти? Бух матерi в ноги та й скажи, що я, мов, нi за кого не хочу iншого; люблю Саву — йому й жiнкою буду.

К а т е р и н а. Так я боюся.

Н а с т я. Так що ж будеш робити?

К а т е р и н а. Та я й сама не знаю, що менi робити на свiтi! Ох, бiдна ж моя головонька!

Н а с т я. О, та чудна ж бо яка ти, сестрице! Справдi, з тобою i наплачешся, i нарегочешся. Коли ти боїшся, так я сама пiду та й скажу твоїй матерi.

К а т е р и н а. О ні, Настусю, не кажи, будь ласкова, не кажи: я боюся...

Н а с т я. Так ти, мабуть, хочеш за Голого?

К а т е р и н а. Хай його лиха година поб’є! Я нi за кого не хочу, тiльки за мого Саву.

Н а с т я. Ну, так на тебе нiчого дивиться! Плакатимеш — очi виплачеш, а доброго нiчого не буде. От тобi побожилась пiду та й скажу, що ти любиш Саву. Сьогоднi увечерi скажу. (Идет к дверям).