Розділ 81. Життя, як воно є

Амелія

Дорога до академії цього разу промайнула значно швидше, ніж під час нашої першої подорожі. Можливо, через те, що тепер місцевість більше не здавалася чужою й тривожною, а знайомі повороти викликали радше легкий спокій, ніж напружене очікування. Та й сам настрій у мене був інший: після всього, що сталося, я почала трохи краще розуміти чого хочу, і вже не почувалася такою розгубленою.

Тож коли надвечір ми нарешті дісталися до великої арки з символами академії, втоми я майже не відчула. Навпаки — якась тепла хвиля очікування й радості прокотилася по тілу, щойно возик зупинився.

Я ще навіть не встигла як слід зістрибнути на землю й розім’яти ноги після довгої поїздки, як із боку гуртожитків пролунав такий знайомий, радісний вереск, що в грудях потеплішало. А наступної миті мене вже обіймали водночас двоє дівчат — рудоволоса Христина, завжди голосна й щира, та наша усміхнена білявка Льота, від якої завжди пахло лавандою і чимось теплим.

— Ти втекла, негідниця, а ми місця собі не знаходили! Я думала, тебе вже забрали до замку і там замурували, — кричала Христя, стискаючи мене так, ніби намагалася запевнитися, що я справді тут, жива, ціла й нікуди не поділася. Льота ж, попри свою звичну спокійність, цілком підтримувала цю лінію допитів, хоч і з м’якшими словами, але не менш наполегливо.

— Я ж… Ну, вибачте мені, будь ласка, — пробурмотіла, втягуючи шию і намагаючись виглядати якомога винуватішою. І, здається, мені це вдалося, бо вже за мить Христина театрально зітхнула й сказала з удаваною строгістю:

— Гаразд, ми тебе пробачимо, але щоб ні кроку більше без нас, ясно? Хочеш щось вигадувати — попереджай. А ще краще — бери нас із собою. Бо ти вляпується, а потім ми тут сивіємо!

Я швидко й навіть з полегшенням погодилася. Щиро кажучи, після всього пережитого мені й самій хотілося трохи обережності, трохи спокою і трохи… нормального студентського життя.

— А поки тебе не було — тут таке відбувалося! — захоплено заговорила Льота, очі її заблищали, щоки налилися рум’янцем, а голос став майже шепітливим від змови. — Ректор підняв усіх на вуха, викладачі бігали, як навіжені, і мені теж перепало. І я от подумала — а що як ми...

— Ні! — злякано перебила я. — Льото, будь ласка, давай хоч тиждень без пригод, добре? Без змов, без експериментів, без порушень статуту. Хоч трохи поживемо спокійно!

Академія з підозрілою швидкістю погодилася, надто вже швидко для тієї, хто рідко здається без бою, а Христина тихенько захихотіла, що мене одразу насторожило. Але я вирішила зробити вигляд, що нічого не помітила. Хай вже…

— Я, між іншим, все чую, — пробурмотів ззаду знайомий голос, і я ледь стримала усмішку. Кіларіан ішов за нами, наче охоронець, і хоч говорив сердито, в очах його ховалася ніжність. Проте дівчата лише відмахнулися, мовляв, дорослі тут балакають.

Коли ми вже підходили до нашого невеличкого, але такого рідного будиночка, до мене мчав дехто маленький і пухнастий. Крихітна грудочка хутра, що з усього розмаху кинулася мені під ноги, виявилася моїм Чіпом — бурундучком, що знову зумів розтопити мені серце. Я нахилилася, і він миттєво заскочив мені на руки, притискаючись щічкою до моєї долоні так, ніби весь цей час сумував.

Я гладила його м’яку, приємну шерстку, а малеча млів, заплющивши очі від задоволення. І в ту мить я згадала стару приказку: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». І хоч колись я чула її в дитинстві майже жартома, зараз ця фраза раптом набула для мене зовсім іншого змісту — глибшого та, особистішого.

Життя поступово увійшло у звичне русло, студентські будні закрутилися з новою силою, та цього разу за мене взялися серйозно: наставник і сам ректор, схоже, вирішили надолужити весь той час, коли я відволікалася на свої пригоди. І якщо раніше я думала, що мені важко — то тепер зрозуміла: це були лише квіточки. Я поверталася додому ближче до ночі, вся змучена, з болем у спині й в очах, що злипалися просто на ходу. І кожного вечора мене чекав Кіларіан — мовчазний, терплячий, з легким занепокоєнням на обличчі. Він ніколи не дорікав, але його погляд говорив більше за будь-які слова.

Я навчилася зберігати одяг, навіть коли чарувала його, але на це пішло стільки суконь, чобіт і нервів, що мені досі іноді сниться, як я у вогні заклинань залишаюся стояти в одній сорочці посеред аудиторії. Магістр Астеріан мучився не менше за мене — одного разу я навіть бачила, як він стояв у кутку й бився лобом об стіну, бурмочучи щось про карму й нерозумне бажання мати здібну ученицю.

Я розуміла, що він, можливо, проклинає той день, коли йому підсунули мене, але все одно старалась не здаватися. Раділа кожному, навіть найменшому успіху, і вчилася приймати невдачі — не як поразки, а як частину шляху.

А потім прийшли новини з півночі. Вірраліан, старший Вінгед, повідомив, що проблема з батьковою клятвою вже майже вирішена. І хоч я мала зрадіти, замість цього всередині щось наче стиснулося. Коли Кіларіан полетів разом із батьком, я раптом залишилася сама. Ні жарти подруг, ні навіть шалені вилазки, які раніше завжди мене підбадьорювали, вже не допомагали. Я постійно думала: чи все вийде? Чи все буде добре?

Тому коли сьогодні вранці мене розбудили не будильник і не дівчата, а ніжні поцілунки мого чоловіка, я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. Та щойно усвідомила, що він тут, що повернувся, що ці губи — справжні, а не вигадані втомленим мозком, я обійняла його так, ніби вже ніколи не відпущу.

А тоді мій коханий повідомив новини.

— Клятву з твого батька знято. Все вийшло. Ми домовилися з Льодяним Лордом. І ще... завтра в головному храмі столиці у нас церемонія.

Кіларіан світився від щастя, очі його блищали, усмішка сяяла так, що мені хотілося повірити, що все — добре. Але моє обличчя потроху витягувалося, а з нього сповзала усмішка.

— Завтра? Та я ж не готова! Ну, давай хоч через місяць? Чи, може, за два? Я маю морально налаштуватися! — Схопившись за ковдру, я буквально зникла під нею, ховаючись від неминучого.