Розділ 80. Легенда про крижану драконицю

У далекі часи, коли північну частину континенту ще покривало єдине велике королівство на ім’я Сіверія, в цих суворих землях жили крижані дракони — величні істоти, чия магія підкорювала лише одну стихію: лід. Вони вміли заморожувати цілі озера лише подихом, їхні крила розтинали небо, а погляди — пробирали до кісток. І ніхто достеменно не знав: був той дар благословенням чи, навпаки, прокляттям, яке скувало їхню сутність холодом, відмовивши у доступі до інших сил.

І от серед них з’явився один — не такий, як усі. Його магія не обмежувалася льодом: він відчував інші стихії, слухав шепіт вогню, подих вітру, шурхіт землі. Але замість захоплення отримав презирство. Його побоювались, а згодом і зненавиділи — надто сильно вирізнявся він з-поміж своїх родичів. Батьки соромилися його, однолітки сторонялися, і дитинство його минуло у тіні — без любові та без підтримки, з постійною тривогою в серці. Та попри все це, серце його не стало черствим. Він не зненавидів рід, що зрікся його, навпаки — шукав пояснення, прагнув порозуміння, намагався достукатися до тих, хто так вперто закривав перед ним двері.

Можливо, так і дожив би він своє життя самотнім, якби не зустрів у горах дівчину на ім’я Лейла. В її очах він упізнав щось надзвичайно важливе — відлуння душі, споріднену сутність, свою істинну. Вона відповіла йому взаємністю, і ті миті були для них найсвітлішими: кохання, довіра, радість — все те, чого йому так довго бракувало.

Та доля, як часто буває, приготувала їм болісне випробування. Одного дня дракон вирушив у далекі поселення, щоб допомогти людям, які потерпали від тяжкої хвороби. Повернувшись, він не впізнав свою кохану: колись жива і усміхнена, тепер вона сиділа на крижаній скелі мовчазна, ніби щось зломило її зсередини. Він намагався з’ясувати, що сталося, просив, благаючи — та Лейла довго не говорила нічого. Лише з часом, уривчасто і з болем, вона зізналася, що крижаний рід викрав її родину: батьків, братів та молодших сестер. І тепер у неї був вибір — виконати наказ чорного мага або попрощатися з близькими назавжди.

Вимога була одна — серце її коханого. Бо, мовляв, у ньому — справжня сила, першородна магія, яку хотіли підкорити собі крижні. Почувши це, дракон не вагався ні миті. Без роздумів він простягнув їй ніж і, тремтячи, поклав її руку собі на груди, мовляв, бери, не вагайся. Його голос був спокійним, навіть лагідним, коли він промовив:

— «Навіть без серця я кохатиму тебе».

Та як тут не розгубитися? Лейла стояла, розриваючись між жахом і болем. На одній шальці — життя її рідних, на іншій — життя того, хто був для неї всім. І врешті вона зробила свій вибір. Руками, що не слухалися, вирізала серце того, хто любив її понад усе, й понесла його маґам, у чиїх очах не було нічого, крім жадібності. Ті виконали свою обіцянку — відпустили її родину. Але що з того? Радість батьків була для неї чужою, порожньою та безглуздою.

Покинувши рідний дім, вона перетворилася знову на драконицю, піднялася у небо і повернулася туди, де все починалося — на свою скелю, обвіяною холодними вітрами. І вже стоячи на самому краєчку, знову набуваючи людського вигляду, дівчинана зірвалася вниз, розчинившись у крижаній порожнечі.

Кажуть, із того часу крижані маги назавжди втратили свою справжню суть. Жоден із них більше не міг відчути радості польоту, бо разом із останньою драконицею загинула частина їхнього єства.

Коли Ірміан завершив цю сумну легенду, я й далі дивилася вдаль, на застиглу в камені постать Лейли, останньої з крижаних драконів, мов на символ втрати, болю і водночас — глибини почуттів.

— Сподіваюся, я не надто тебе засмутив? — тихо запитав хлопець, трохи винувато дивлячись у мій бік. — Я просто хотів пояснити, чому для нас відродження драконової сутності — не лише амбіція, а справжня спроба виправити помилки предків, повернути втрачену честь.

Я мовчки кивнула, замислено дивлячись у його щирі очі. А тоді, насмілившись, посміхнулася — трохи тремко, але щиро.

— Тепер я розумію. Але, знаєш, мені здається, що твій батько ризикує знову наступити на ті ж граблі. Він сам, не помічаючи того, позбавляє нас із сестрою вибору. І це теж, по-своєму, зречення… — Мої слова зависли в повітрі, а Ірміан лише поглянув на мене якось дивно, але вирішив не відповідати.

Ми ще трохи помовчали, дивлячись, як сонце м’яко піднімається з-за горизонту, заливаючи світ рожевим світлом. Потім Ірміан підвівся і з усмішкою запропонував провести мене назад — не хотів, щоб мої батьки дізналися, що їхня дочка гуляє серед ночі з хлопцем, який, до того ж, навіть не є її нареченим.

І коли ми підійшли до мого вікна, я побачила, як магія льоду може бути не лише холодною, а й витонченою. Хлопець створив кришталево прозорі міцні сходи, по яких я легко піднялася назад до кімнати.

Обернувшись, я ще раз махнула Ірміану рукою. У відповідь він посміхнувся — спокійно і тепло, без тіні двозначності чи натяків. Жодних нахабних поглядів чи грубощів, лише стриманість і внутрішня гідність.

І знову в моїй голові пролунав безкінечний, майже втомлений запит: ким він є насправді? Що було справжнім із того, що я побачила, а що — лише маска? Бо щось підказувало мені, що Ірміан — зовсім не той, ким здається на перший погляд.