Розділ 75. Дипломатія – наше все

Першими до їдальні, всупереч будь-якій черговості чи етикету, влетіли наші з Асті батьки — і, чесно кажучи, серце в той момент мало не вистрибнуло з грудей. Матінка, в сльозах і з неймовірним полегшенням на обличчі, одразу кинулася обіймати сестру, огортаючи її тим самим теплом, що могло розтопити будь-який лід.

А батько... він стояв розгублений і трохи остовпілий, дивився на мене з якоюсь гіркою тугою, не знаючи, що зробити зі своїми тремтячими руками — чи то приховати біль, чи то обійняти мене, нарешті, як свою доньку.

Я зробила кілька кроків йому назустріч і ледь прошепотіла:

— Тату...

І цього було достатньо, щоби з нього ніби спало все напускне стримування. Він затис мене в обіймах із такою силою, наче боявся, що я знову зникну, погладжував по спині і шепотів:

— Пробач, доню. Я був дурний. Вибач мені...

Його слова різали по душі. А я? Я стояла і ледь стримувала сльози, які ось-ось могли хлинути назовні — бо лише тепер по-справжньому усвідомила, наскільки мені не вистачало рідних. Наскільки ці кілька днів — чи то тижнів — були схожі на життя в тумані. Матінка долучилася до наших обіймів, притискаючи нас із обох боків, і навіть Асті, хоч і не любила надмірних емоцій, підійшла ближче, вкладаючись у наше родинне коло. І ми просто стояли отак, як були, без сорому й не стримуючи сліз, ніби намагаючись надолужити втрачений час одними міцними обіймами.

Та момент ніжності обірвався, коли до приміщення увійшли представники північного двору — крижані маги, зібрані й офіційні. Їхній лідер, біловолосий чоловік із проникливим поглядом, злегка нахилився в бік присутніх і, не зволікаючи, представився:

— Добрий день, я Іларіан Валерійський, Голова палати Лордів. Радий вітати мешканців Драгонії у своєму замку.

Ми, звісно, негайно вклонилися, віддаючи належне званню й повазі, адже перед нами стояв Перший Лорд із Сімки. Вірраліан, не вагаючись, зробив крок вперед і почав знайомити господаря з кожним із нас. Він називав імена з тією ж серйозністю, з якою командир озвучує прізвища своїх найвідданіших воїнів. Здається, на третій або четвертій людині лорд Валерійський вже втратив нитку, але, гадаю, це було не так важливо — головне, що формальності було дотримано.

— Давайте продовжимо спілкування за обідом, — запропонував він, і я подумки зробила нотатку: якщо вже говоримо про обід, то, мабуть, на дворі день. Бо нічого ж не підказувало, північне небо — як завжди — було похмурим і байдужим до мого збентеження.

Кожен із нас зайняв місце за величезним столом — родини Вінгедів і Стайлінгів розмістилися з обох боків від господарів. Я трохи розгубилася, не знаючи, до якої сторони себе зарахувати, тому врешті-решт сіла біля сестри — так і дипломатично, і затишно.

Після короткої паузи Іларіан заговорив:

— Я хотів би вибачитися перед вами, пане Стайлінг. Ми дали обіцянку захищати вашу родину, і, на жаль, не змогли її виконати. Це наша відповідальність, і ті, хто винен, будуть покарані. — Він зробив паузу, поглянув на Вірраліана, і додав уже більш офіційно: — Також дякую родині Вінгедів за порятунок нашої підопічної та мого сина, який необачно, не повідомивши ні мене, ні охорону, кинувся за зниклою дівчиною.

Ну, здається, після нашого від’їзду хтось тут отримає нагоняй.

Вірраліан кивнув, але не сказав ані слова. Останнім часом він взагалі став більш стриманим, особливо з того моменту, як ми опинилися в замку Валерійських.

Та ось почалося найцікавіше:

— Якщо вже формальності дотримані, — продовжив Лорд, — ми хотіли б попросити дозволу на залицяння мого сина до пані Астелії.

Я ледь не вдавилася повітрям від несподіванки. Сестра зніяковіло потупила очі, а сам Ірміан сидів, мов зачарований, і не відводив погляду від неї. Оце так спритно, навіть швидше, ніж я могла собі уявити. Врятувати — не врятували, а от пропозиції руки й серця вже обмірковують.

— Я не впевнений, що це має бути моє рішення, — м’яко відгукнувся батько, на якого тим часом з-під столу натискала матінка, вочевидь бажаючи укріпити сімейні зв’язки з такою впливовою родиною. — Але я хотів би почути думку моєї дочки.

Асті занервувала, знітилася. Її очі світилися, коли вона дивилася на Ірміана. Він їй справді подобався. Але щось у мені скипіло.

— А з чого раптом такий інтерес до моєї сестри? — не втрималась я. — Ви що, вражені її красою та розумом настільки сильно, що вирішили діяти навмання? А може просто вирішили першими "застовпити" дівчину з імовірною драконячою кров’ю?

Ці слова зависли в повітрі. Нікого я не намагалася образити, але здавалося, що за останні дні нам не залишили права вибору. Всі вирішували щось за нас.

— Ви дуже прямолінійні, Амеліє, — з холодною посмішкою відповів Великий Лорд. І хоч обличчя його залишалося незворушним, очі промовляли: "Ти ще пошкодуєш".

Але я не з тих, хто дозволить себе залякати. Особливо якщо йдеться про мою сестру.

— Я звикла захищати не лише себе, а й своїх близьких, — промовила спокійно.

— Похвально для такої юної леді. Але тепер ви заміжня й повинні думати про інтереси родини свого чоловіка, — натякнув Лорд, майже зневажливо, й моїй люті не було меж.

Сестра, почувши це, нарешті заговорила:

— А що не так сказала моя сестра? Ви ж обіцяли мені право вибору!

— І я його надаю, — різко відрубав Перший Лорд, але його син вже встав і тихим, але впевненим голосом додав:

— Це була моя ініціатива. Я звернувся до батька, бо хотів отримати шанс привернути вашу увагу, але, мабуть, зробив це надто поспішно.

— Тоді і спілкування продовжимо в рамках етикету, — спокійно, але твердо відповіла сестра, нарешті повертаючи собі впевненість, і почала їсти, демонстративно перемикаючись на страву, яка вже давно охолола.

Всі присутні також взялися за прилади, але атмосфера за столом змінилася. Зовні — все ввічливо й чинно. Всередині ж — все кипіло. Тож от вам і північна дипломатія. А ще кажуть — Х'юмленд небезпечний. Що ж, коли тебе розглядають як ресурс, як носія древньої крові, — різниці між королем і лордом майже не лишається.