Розділ 74. Портал на північ – це вам не жарти

Повернувшись до своїх, що чекали нас на околиці лісу, я насамперед кинулася до сестри — обійняла її так щиро й довго, ніби хотіла наверстати всі ті тижні тривоги, страху й невідомості. Потім вже підійшла Кларіс, і ланцюжком підтягнулися інші родичі, кожен — з власними словами, посмішками та обережним полегшенням у погляді.

— Тож які у нас подальші плани? — Вірраліан, звично беручи ініціативу у свої руки, озирнувся на всіх. — Треба відправити Астелію до її батьків, а потім вже полетимо додому.

Та не встиг він закінчити промову, як ледь приглушений голос пролунав з-за моєї спини:

— Асті я доправлю сам.

Всі миттєво обернулися на крижаного мага, що до цього мовчав, наче його не стосувалося нічого з поточної розмови. Погляди вмить стали пильними, майже з недовірою.

— Ти портальник? — напружено запитав Кіл, виходячи вперед і вдивляючись у хлопця, немов намагаючись вичитати щось із його обличчя.

— Так. Саме так я знайшов її тут, — той відповідав спокійно, навіть трохи зверхньо, ніби звик до того, що його здібності викликають подив. — Почепив маячок, а коли сигнал зник — захвилювався й телепортувався просто до неї. Так і опинився у літній резиденції короля.

Сестра вже відкривала рота, певно, щоб висловити своє ставлення до такої ініціативності, але Кіларіан випередив її — в його голосі відчувалося щире захоплення:

— Це ж неймовірно. Повноцінний просторовий перехід, і навіть межа не стала на заваді…

Але хлопець тільки знизав плечима, мовляв, нічого особливого:

— Та межа там формальна. Х’юмленд і північна провінція мають лише номінальний кордон без магічного захисту. До того ж, я можу телепортуватися лише туди, де вже був, або ж — за маячком.

— Я б йому не довіряв, — буркнув Лір, схрестивши руки на грудях і не зводячи з мага гострого погляду.

— І мені він здається трохи підозрілим, — погодився Сім, хитаючи головою. — Мчати світ за очі за дівчиною, яку майже не знаєш? Схоже на невиправданий героїзм або щось гірше.

— Ей, я взагалі-то тут, нічого, що ви мене вголос обговорюєте? — обурився Ірміан, розправляючи плечі, але брати відмахнулися від нього так буденно, наче то й не людина, а комар над вухом дзижчить.

— То що вирішуємо? — задумливо озвався Вірраліан, переводячи погляд з одного на іншого. — Мені б не хотілося затримуватись у цьому королівстві довше, ніж це необхідно.

— Я можу створити стаціонарний портал просто у наш родовий замок. Тоді всі ви переміститесь на північ разом із нами, — хлопець явно намагався справити враження на Астелію, не приховуючи, як вона йому небайдужа.

— І всіх нас, десятьох, витягнеш? — скептично перепитав Кіл, звівши брову, але хлопець кивнув без тіні сумніву:

— Жодних проблем. І, до речі, мене звуть Ірміан Валерійський, — урочисто додав він, ніби сподівався, що після цього всі раптом переймуться до нього довірою.

— Угу, — тільки й відповів мій чоловік, і ми всі синхронно відійшли трохи вбік, звільняючи магу простір для чаклунства.

Я з інтересом спостерігала, як льодяний готується до створення порталу. Скільки б не жила серед магів — все одно кожного разу дивуюсь, коли хтось просто так, з кількох жестів і слів, викручує щось неймовірне. Ох, якби й мені колись навчитися такому... Схоже, я зітхнула голосніше, ніж хотіла, бо маг кинув на мене усміхнений погляд і зауважив:

— І ти зможеш. Треба тільки трохи повчитись. Але жителі півдня навряд чи тебе цьому навчать.

Я здивовано підняла очі — він щойно прочитав мої думки чи як? Поглянула на Кіларіана, мовляв, а ти що скажеш?

— Пізніше, Амі. Спочатку опануєш базу, — сказав він і... не заперечив. А це вже було багато. Всередині мене запульсувало тепло, я ледь не розцвіла, мов весняна квітка. Все ж таки не чоловік, а справжній скарб.

Та не встигла я навіть порадіти цій ідеї, як повітря поруч загуло, і перед нами відкрився портал — глибокий, з легким шурхотом магії, що тягнулася за межу простору.

— Це моя спальня, — ніяково озвався маг, трохи знітившись. — Найпростіше створити прохід туди, що знаєш до найменших дрібниць. Але раджу поквапитися — довго тримати його не зможу.

Не втрачаючи часу, чоловіки зробили крок вперед, зникнувши у світлі порталу. Ми рушили слідом, тісною групкою опинившись у просторій кімнаті, де домінувало величезне ліжко з пишним зеленим балдахіном — очевидно, місце добре знайоме господареві. Ірміан замикнув стрій.

Ледве ми вийшли з його покоїв, як нашій компанії перегородили шлях озброєні до зубів охоронці. Діють оперативно, нічого не скажеш.

— Це гості, — одразу втрутився Ірміан, вийшовши вперед. Воїни без зайвих питань опустили зброю, підкорившись слову господаря. — Прошу, — він вказав на сходи, що вели вниз, і, не чекаючи, рушив першим.

Ми мовчки пішли слідом, і вже за кілька хвилин опинилися у просторій, трохи суворій їдальні. Слуги жваво метушилися, накриваючи на стіл, а ми тим часом розсілися на запропоновані місця, трохи розгублені — чи то сніданок нас чекав, чи вже обід. Я геть заплуталася у часі, а сіре та похмуре північне небо за вікнами, здавалося, навмисно тримало інтригу.

— Я на хвильку відлучусь, — спокійно мовив сіверянин. — Треба повідомити батька та родину Астелії, впевнений, вони вже на вухах стоять від хвилювання.

І, коротко вклонившись, хлопець зник за дверима, залишивши нас у тиші, що швидко наповнилася шарудінням тарілок і ароматами гарячих страв.