Розділ 71. Врятувати сестру

— Вставай, знайшла коли розлежуватись! — голос чоловічий та нетерплячий прозвучав наче крізь товщу води, ніби й далекий, але не менш пронизливий. — Нам треба бігти. Асті, підйом!

Я ледь поворушила віями, важко намагаючись відірвати повіки, які здавались зліпленими клеєм. Та в наступну мить очі розплющилися самі собою — мені в обличчя вилили цілий графин води. Холодна, крижана, вона пробудила миттєво.

— Гей! Ти що, з глузду з'їхав!? — я зрячим рухом прикрила рот, злякано озираючись довкола. Крик міг коштувати нам свободи — ще не вистачало, щоб сюди збіглися палацові стражники.

— Обурюєшся? Чудово. Значить, вже отямилася. Вставай — часу обмаль, скоро він прокинеться. А тоді нам точно не вдасться втекти, — голос мого рятівника був тихий, але рішучий. Він мав рацію. Ми й так уже надто ризикували, та я з чистої впертості дозволила собі лише сердите фиркання, намагаючись, хоч і незграбно, підвестися на ноги.

— Слухай, Валерійський, — прошипіла, стискаючи зуби від роздратування, — ти б краще допоміг мені з цією чортовою сукнею, замість буркотіти. Як, по-твоєму, я маю бігти в цьому об’ємному балахоні? Я тут радше зламаю собі шию, ніж втечу!

Мій погляд метнувся в бік ножа — злощасне лезо лежало прямо біля ніг монарха. Не надто зручна позиція, аби забирати його, не потривоживши короля у відключці.

Ірміан, здавалося, зважив мої слова і визнання моїх труднощів. Не сперечаючись, мовчки взявся за діло. Шар за шаром він обережно зрізав тканину, немов розгортав квітку — неквапливо, зосереджено, мов художник, який працює з дорогоцінним полотном. Зупинився він лише тоді, коли з величної, церемоніальної сукні залишилась скромна нижня спідниця, вкорочена до колін. Певно, хтось би вже зомлів від такого безсоромства, але я тільки знизала плечима. Про норми пристойності я подумаю тоді, коли вже стоятиму на безпечній відстані від цієї пастки.

Перехопивши ніж майже як бойову зброю, Ірміан рішуче ступив у коридор. Я без вагань рушила за ним, але ми не пройшли й десяти кроків, як тишу прорізав гомін голосів і важкі, впевнені кроки, що стрімко наближались. Миттєва паніка прошила мене, і, не змовляючись, ми обоє шмигнули в найближчі двері — на щастя, що вони були відчинені. Замкнувшись зсередини, ми затамували подих.

— Треба вирішити, як звідси вибратись, — прошепотіла я, вже риючись у шухлядах приліжкового столика. Може, там знайдеться хоч щось корисне.

Ірміан тим часом уважно перевіряв віконну раму — пальцями пробігав по склу, оцінюючи висоту.

— Тут третій поверх, — обережно мовив мій рятівник. — Можна було б спробувати зв’язати простирадла і спуститись, але я майже певен: охоронна система спрацює, та й нас легко помітять знизу. Вдень все як на долоні.

— І що ж ти пропонуєш? — я відвела погляд від столика, уважно вивчаючи його вираз обличчя і сподіваючись, що хлопець все ж має якийсь план, кращий за зіпсоване простирадло.

— Спробуємо пройти вниз сходами. А вже там, якщо пощастить, знайдемо бічний вихід для прислуги. Вони завжди є в таких резиденціях.

Я вже зібралась сумніватись у його надто простій схемі, коли раптом… почула голос. Той, за яким скучила до болю.

— «Асті? Асті, ти де?» — голос Амелії був тривожним і настирливим, він лунав у мене в голові, розрізаючи простір реальності. Я озирнулась, намагаючись хоч краєчком ока побачити її, але кімната була порожня.

— Амі?.. — прошепотіла я ледь чутно, наче боялась злякати привид сестри.

— «Слава Богині, ти ціла! Асті, де ти? Я йду за тобою!» — і тоді я зрозуміла: вона не кричала з вулиці, її голос звучав у моїй свідомості. Зв’язок відновився.

— «Ми в королівській резиденції, на третьому поверсі. Король без тями, ми готуємося до втечі», — я коротко переказала суть, аби не гаяти часу.

—«Ми?» — реакція сестри була блискавичною. — «Хто ще з тобою?»

— «Я... і крижаний маг. Не питай, як він тут опинився — сама ще не розумію», — подумки зітхнула, але відчула, як моя співрозмовниця на мить замовкла, щось обмірковуючи.

— Що відбувається? — Ірміан витріщився на мене, шукаючи відповіді, але я швидко хитнула головою.

— Почекай. Не перебивай. Я говорю з сестрою, — в його очах спалахнуло розуміння, і хлопець одразу ж змовк.

— «Що вам потрібно для втечі?» — Амелія повернулась до справи діловим тоном.

— «Нам треба, щоб варту щось відволікло», — я замислилась, і лише уявила собі це, як Амі вже мала відповідь.

— «О, це легко. Почуєш гамір — тікайте без оглядки», — її впевненість мене здивувала, але я не стала ставити зайвих питань. Ми не знали, скільки часу у нас було. Король міг отямитися будь-якої миті — і тоді всі двері зачинились би раз і назавжди.

— Готуйся. Щойно почнеться шум — ми рвемо з місця, — прошепотіла я Ірміану, і той кивнув. Він не питав, звідки я це знаю — і я оцінила цю мовчазну довіру.

Амелія

Зникнення зв’язку з сестрою вибило мене з колії. Я, звісно, знала напрямок, куди летіти, але тривога не полишала — що могло трапитись, що я більше не відчувала її? Навіть Крила — моя вірна дракониця — тривожно намагалась мене заспокоїти, хоч я знала, що вона теж стривожена.

Наш план був простий до примітивності: прилетіти, вдертися до королівської резиденції, забрати Асті — і назад. Самовпевнено? Можливо. Але я знала: коли мова йде про родину — страх відходить на другий план, залишаючи лише рішучість.

Щойно ми перетнули межу королівських володінь, я знову відчула Асті. Її присутність раптом спалахнула в мені, мов іскра на вітрі. Я спробувала звернутись до неї — і, о диво, моя сестра відповіла. Жива, свідома, ще й з якимсь новим... союзником?

Що ж, подробиці з’ясуємо пізніше. Зараз головне — дати їм шанс на втечу. І задля цього доведеться трохи пошуміти. Добре, що у нас з Крилою є талант до ефектного виходу. Я підняла повітряний щит — просто на всяк випадок — і ми рвонули вперед, просто крізь охоронний бар’єр. Але щось було не так — резиденція… пропустила нас. Без опору. Без реакції. Це було дивно і тривожно.