Розділ 70. Погостювали, і досить

Літня королівська резиденція. Астелія

У повітрі стояла гнітюча тиша, розбавлена тільки м’яким шарудінням важких завіс і легким ароматом квітів, який долинав десь із саду. Було щось незбагненно штучне в цьому запаху — ніби сам замок намагався здатися гостинним, хоча насправді нутром відчувалося: це пастка. Я відкрила очі, відчувши, що моє тіло досі не слухається — кінцівки були ватяні, думки сплутані, а кожен рух давався важко, наче я щойно пережила бурю, що вимела з мене всі сили.

— Доброї ночі, дитино. Радий вітати тебе у себе в гостях, — промовив голос, спокійний, майже ласкавий, але холод пробігся вздовж хребта.

Я повернула голову та побачила його — короля Х’юмленда. Він сидів у кріслі біля мого ліжка, влаштувавшись із тією непримітною владністю, яка належить лише людям, звиклим отримувати все, чого забажають. Його обличчя розпливалося в доброзичливій посмішці, але очі… очі блищали настороженою цікавістю, наче він спостерігав за здобиччю, яка от-от спробує втекти.

— Вітаю… — пробурмотіла, намагаючись не видавати страху. Тіло не дозволяло зірватися й побігти, але я вже подумки планувала шлях до порятунку. — А що… Що сталося? Чому я тут?

Мій голос звучав хрипко, але я старалася тримати себе в руках, зобразити щиру розгубленість. Тим часом повільно  та майже непомітно я почала рухатися до краю ліжка. Дюйм за дюймом — наче просто зручно влаштовуюсь, а насправді — прагнула втекти, якщо випаде хоча б мізерний шанс на це.

— Я запросив тебе погостювати в літній палац. Повечеряємо? — рука правителя легко вказала на столик перед собою, де дбайливо викладені закуски виглядали яскраво й запрошувально. Але апетиту не було зовсім. Голову тиснуло запитання: чого він насправді хоче?

Я кивнула, погоджуючись, — удавати покірність було мудрішим, ніж влаштовувати істерику. Король придвинув столик ближче, і я, хитаючись, опустила ноги на підлогу, силкуючись сісти. М’язи нили, але зусилля були того варті: потрібно було відновити контроль над тілом. Ще трохи — і я зможу стояти. А там, дивись, і втечу.

Тим часом монарх спокійно взяв стиглий персик і з дивною уважністю почав очищати його від кісточки. Це виглядало майже турботливо, але мені від тієї турботи тільки мороз йшов по шкірі. Я спробувала наслідувати його — схопила іншу ягоду, але руки відмовлялися працювати як слід, і фрукт покотився по підлозі.

— Що ж ти, як маленька, все з рук валиться, — з посмішкою мовив король, узяв ножик, відрізаючи шматочок персика, та просто вклав мені в рот. Я ковтнула, не встигнувши розжувати, і миттєво закашлялася. Його Величність розсміявся, й від того сміху мені стало ще холодніше.

— Яка ж ти кумедна. Шкода, що не сестра — ви навіть чимось схожі, але пахнеш по-іншому.

Я ледве зібралася з духом, щоби спитати:

— То, може, ви мене відпустите? Я ж — лише нікчемна копія. Навіщо я вам?

У голосі тремтіла надія, але він тільки повільно похитав головою, наче вчитель, що вже знав правильну відповідь, але хотів, щоб учень сам її усвідомив.

— Поки що не час. Завтра я надішлю лист твоїй сестричці — наполегливо пораджу навідати мене.

Він посміхнувся, і від того виразу мене ледь не вивернуло — стільки задоволення й передчуття в його очах, наче правитель вже уявляв собі не зустріч, а полювання. І саме в цю мить я зрозуміла, що поруч із цим чоловіком немає місця ні довірі, ні милосердю. Це була не людина — це було щось, що лише вдавало із себе людину, носило корону й говорило чемно, але всередині — гниле й темне, наче трухляве дерево.

Монарх, здається, помітив мій погляд, тому що раптово відкинув ножа й в одній миті схопив мене за горло. Тиск був блискавичним і безжальним — я не встигла навіть вдихнути, як кисень зник. Світ навколо почав плавати, а паніка наростала хвилями. Я безладно била його руками по обличчю, намагаючись вирватися, ковтнути хоч краплю повітря…

— Ах ти, погань! — розлючено вигукнув король і замахнувся.

Сил опиратися не було зовсім. Я вже майже втратила свідомість, коли раптом… щось змінилося. Чиясь рука перехопила його зап’ястя, і наступної миті тіло правителя відлетіло до стіни з такою силою, що той одразу знепритомнів. Все відбулося так швидко, що я навіть не встигла злякатися — просто відчула, як рука торкається мого обличчя, тепла й жива, і знайомий голос прошепотів:

— Асті, ти як?

Я ледь-ледь посміхнулася, хрипко прошепотівши:

— Начебто нормально…

І світ одразу ж поплив. Все затягнула густа та ласкава темрява, у якій не було страху — лише порожнеча, що дарувала спокій.