Розділ 69. Перший політ комом, і хто б сумнівався?

Цілий день я була заручницею двох без сумніву блискучих умів — ректора академії та мого наставника, які з неймовірною завзятістю намагалися передати мені знання, котрі, здається, кожен дракон засвоює ще в лушпинні свого яйця. Вони говорили навперебій, доповнюючи один одного і, мабуть, змагаючись у глибині своїх пояснень.

Я щиро намагалася всмоктувати цю лавину інформації, мов губка, але десь на третій годині мій мозок почав протестувати. Спочатку це було легке поколювання у скронях, потім з'явилося відчуття, ніби хтось у голові почав грюкати дверима. І, нарешті, я зловила себе на тому, що стискаю в руках шубку Чіпа, наче талісман, очима витріщаючись в нікуди.

Мабуть, мій стан був настільки очевидним, що ректор, з тією ж уважністю, з якою, ймовірно, одного дня відстежував зіркові потоки, нарешті зупинив натхненну лекцію мага Астеріана. Я подивилася на нього з щирою вдячністю, як на рятівника, що витягнув мене з вируючого потоку знань, у якому я майже втратила орієнтири. Закривши очі, я спробувала хоч якось упорядкувати все, що встигла почути. Отже, теоретично, мені слід було просто… відпустити. Відпустити контроль над тілом, над рухами, над усім, що завжди здавалося основою мого "я", і довіритися іншій частині себе — дракониці, котра десь глибоко всередині вже все знала і лише чекала, поки я дозволю їй діяти. Все, що потрібно — це відійти вбік і дозволити літати тому, хто для цього створений.

Теоретично — все просто. А от як відпустити, якщо контроль — це твоя природа?

Наставник, мабуть, зрозумів, що розповідати далі — марна справа, тому запропонував перейти до практики. Він, не соромлячись, віддав Чіпу команду покликати Кіларіана, і я навіть не встигла обуритися — звірятко лише зиркнуло на мене, чекаючи підтвердження. Я кивнула. Що ж, зволікати нема сенсу — чим раніше почнемо, тим краще. До того ж, у глибині душі я давно мріяла про це — відчути небо, як його відчуває справжній дракон.

Кіл з’явився майже миттєво, як тільки мій бурундучок помчав за ним. Полігон був готовий, і вже за мить ми знову перевтілилися — дві істоти, дві стихії, два дракони. Мій ультрамариновий красень, такий звичний, такий рідний, одразу наблизився, і ми з Крилою, не стримуючи щастя, відповіли на цей прояв ніжності. Але на нас одразу ж насунулася сувора реальність — ректор не дозволив нам довго насолоджуватись моментом, наказавши повертатися до справи.

Я зробила глибокий вдих і вирішила діяти. У моїй голові промайнуло: «Я овоч. Я стиглий гарбуз на полі». Ця стратегія, хоч і здавалася безглуздою, на диво спрацювала — я відпустила контроль, і моє тіло буквально гепнулося на землю. Зі сторони, мабуть, це виглядало кумедно, бо я почула дивний звук з боку Кіла, схожий на приглушене гарчання — чи не регоче він там? На щастя, Крила швидко втрутилася, виправивши ситуацію, і ми знову опинилися на ногах, точніше — на лапах, готові до польоту. І от, розбіг, змах крил, і... ми летимо.

Це було неймовірно. Я відчувала, як повітря обтікає наші крила, як все тіло працює у злагоді, щоби втримати нас у повітрі. Але разом із захопленням прийшло й інше — тиск, напруження, тривога. Летіти було не так просто, як я собі уявляла. І хоч Крила мала у крові це вміння, вона явно напружувалася. Я, не втримавшись, почала уявляти, як саме треба змахувати крилами, куди повертати — і раптом почула в голові її голос.

Він був стриманим, майже байдужим, але в ньому прозвучала тривога:

— «Ем... не хочу тебе лякати, але ти знову перехопила управління». — І вже за мить ми почали неконтрольовано кренитися. Я панікувала. Ноги, крила, земля — усе змішалося.

— «Я не хочу вмирати! Я ще зовсім молода!» — кричав мій внутрішній голос, а тіло нас просто крутило у повітрі, немов ляльку, поки раптом ми не відчули щось тверде під собою. Ми впали на спину мого чоловіка, який наздогнав нас і врятував буквально в останню секунду.

— «Амі, не хочу тебе засмучувати, але ти як би важка», — пролунав його голос у голові, і я ледь не пирснула зі сміху, не зважаючи на стрес. Але сміятися довго не довелося — Крила знову взяла керування, і ми здійнялися в небо вдруге.

Ми знову ширяли. Цього разу все було значно краще — узгоджено, гармонійно та натхненно. Але ідилія тривала недовго. Раптом я відчула щось дуже дивне — всередині ніби смикнулася якась нитка, наче хтось потягнув мене зі сторони. Це було знайоме... Асті. Її емоції прорвалися до мене, і я чітко відчула — щось сталося. Страх. Печаль. Паніка.

— «Амі, що відбувається?» — почувся голос Кіла. Я не знала, як він це відчував, але мій чоловік завжди знав, коли мені погано.

— «Асті, з нею щось не так!» — вигукнула я, і майже миттєво ухвалила рішення — летимо. Крила не стала сперечатися. Ми перетнули полігон, за нами пролунали голоси наставника і ректора, але я вже нічого не чула. Тільки ця пульсуюча нитка, яка тягнула мене вперед. Кіларіан летів слідом, страхуючи, але коли ми наблизилися до магічного кордону між імперією та Х’юмлендом, він раптом зупинився. Кордон не впустив його. І я залишилась одна.

— «Що робимо?» — Крила була зосереджена, ніякого жарту. Я вдихнула — глибоко, рішуче.

— «Летимо далі». — І ми полетіли.

Нитка знову смикнулася — тепер вже різко, боляче. Щось сталося, і сталося серйозно. Я не мала жодного уявлення, що нас чекає попереду, але одне знала точно: тримайся, Асті. Ми вже в дорозі.