Розділ 68. Не довіряйте незнайомцям

Я ледве дочекалася, коли скінчиться ця нескінченна, хоч і гарно зіграна мелодія, що вже встигла мені остогиднути, і, скориставшись першим слушним приводом, майнула з танцювального залу, прикрившись слабеньким, зате переконливим аргументом — мовляв, втомилася. Ну а що? Я ж тендітна панянка, яка до надмірної уваги не звикла, особливо коли поруч такий зразковий, хоч і трохи лякаючий своїм блиском мужності, представник чоловічої статі. Щастя, яке навалилося зненацька, вимагало негайного усамітнення — хоча б на кілька хвилин, хоча б із драматичним поглядом у далечінь. Врешті-решт, я ж теж людина, а не мішок для компліментів.

Батьки, здавалося, відчували себе наче риба у воді в колі якихось дуже поважних осіб — дами в капелюшках, джентльмени з моноклями (чи що то в них було, блищало щось). Сестра, як завжди, орудувала в дівочому гурті, весело сміючись і щось активно обговорюючи. Я ж залишалася об’єктом основного полювання — і, схоже, ця мисливська кампанія офіційно стартувала саме з мене. Ідеально. Ну нічого, хоч хтось у цій родині популярністю користується.

Спробувавши втекти до безпечного куточка — щось на кшталт алькова або хоча б за фікус — я несподівано відчула, як мене м’яко, але впевнено, схопили за талію чи то з метою підтримати, чи то, навпаки, утримати. Я не стримала короткого вигуку, різко обернулася — і буквально потонула в глибоких темних очах, які здавалися надто знайомими, хоча я чітко пам’ятала, що раніше цього чоловіка не зустрічала.

– Не бажаєте потанцювати? – спитав він голосом спокійним, але з тією оксамитовою глибиною, від якої по шкірі пробігли мурахи. Я, звісно, кивнула — як тут відмовиш?

Та замість того, щоб повести мене назад у залу, незнайомець майже обережно взяв мою руку і вивів через скляні двері у сад. Я, не встигнувши навіть усвідомити, що відбувається, озирнулася, немов запитуючи: «А ми куди?». Але у відповідь він лише ледь усміхнувся, мовляв, все під контролем.

– У залі надто гамірно й багато чужих очей, – пояснив мій співрозмовник, подаючи руку у запрошенні.

І, чесно кажучи, це здалося мені навіть логічним. Тут, у півтіні під ліхтарями, музика звучала м’якше, а повітря було свіже і просочене ароматами троянд. І ми закружляли без зайвих слів. Просто дивлячись одне одному у вічі, немов домовилися заздалегідь не ламати цю чарівну тишу. Було щось невловимо інтимне в тому, як він вів, і як я дозволяла себе вести. Ніби ми вже знали одне одного давно, хоча в той самий час — абсолютно ні.

Коли музика стихла, ми одночасно зітхнули з легкою ноткою жалю, але мій танцюрист швидко опанував себе й, не втрачаючи жодної миті, запропонував прогулянку садом. Накинув мені на плечі свій камзол, і ми рушили мощеною доріжкою, повільно й майже церемонно.

– Як вам святкування? – порушив мовчанку мій супутник.

– Дуже мило… і дуже галасливо, – відповіла я з усмішкою, і він кивнув, наче саме цього й очікував.

– У нас завжди так. Але ви звикнете.

І знову настала тиша — комфортна, зовсім не напружена. Я дивилася на екзотичні для північних широт рослини, а він ішов поруч, не нав’язуючись, просто дозволяючи мені бути собою. Здавалося, що ми могли так іти вічно. Та в якийсь момент все змінилося. Раптовий рух — і я опинилася в його обіймах. Потім — хустка та різкий запах, що обпік носа. Я не встигла ні здивуватися, ні злякатися — все потонуло в темряві. Востаннє відчула гарячі руки, що підхопили мене, і… тишу.

– Вибач, Астеліє, – прошепотів він. Але я вже не чула.

Отямилася в кімнаті, яка нагадувала ті, що зображують у дорогих журналах: все блищить, шовкові портьєри, камін та тиша, яка одразу насторожувала. Надворі ще панувала ніч, а всередині було тепло, і від цього ставало ще тривожніше. Я поворухнулася і почула голос.

– Доброї ночі, дитино. Радий вітати тебе у себе в гостях.

Я озирнулася і… побачила. В мантії та з короною на голові сидів сам король Х’юмленду. Справжнісінький. Монарх усміхався, але мені чомусь одразу захотілося вийти. Негайно.

*   *   *

А от у Драгонії, в Академії польотів, все було набагато прозаїчніше. Прокрутившись пів ночі у ліжку, то ховаючись під ковдрою, то виглядаючи з неї, я таки заснула. І, як на зло, саме тоді настав ранок. Мій чоловік вже повністю одягнений і надто бадьорий як для цього часу доби, стояв наді мною з виразом гідним мученика.

– Амі, ми ж запізнимося на навчання, – сказав він, і хоч як намагався звучати лагідно, в голосі вже чулися перші нотки розпачу. – Сніданок охолонув, до речі, – додав він через хвильку.

– Може, ну його? – бурмотіла я, загортаючись у ковдру ще глибше. – Ну, хоч першу пару можна пропустити? Тільки ректора, нічого особливого…

– Ні, – твердо відповів Кіл. – Якщо сьогодні пропустимо, нас не допустять до польотів.

І тут я підскочила, наче від струсу.

– Що значить «не допустять»?! – Миттєво перейшла в атаку. – Це ж сьогодні?

– Ага, всі лекції сьогодні – про ширяння над землею. Тож якщо проспиш – будеш потім ловити свої знання сіткою у повітрі.

Я прищурилася, помітивши легке блимання веселості в його очах.

– І ти мовчав?! – блискавкою схопила рушник і речі, і за мить вже летіла у ванну кімнату, гримнувши дверима так, що навіть птахи за вікном злякано змахнули крилами.

Потім був сніданок — швидкий, бо вже не до смакування — і я, відчайдушно спізнюючись, мчала коридором у бік аудиторії, на ходу бурчачи собі під ніс:

– Я їм не допущу…

А за мною йшов Кіл, ледве стримуючи сміх. Мабуть, то йому й подобалося — бачити, як я раптово перетворююсь на кулю, що котиться з гори, ламаючи все на своєму шляху.