Розділ 67. Перший бал. Тільки б не розчаруватися

Північна провінція Х’юмленду. Астелія.

— Що почалося? — поцікавилася мама, поки ще не розуміючи, чому ми з Кірою виглядаємо так, ніби щойно проковтнули по лимону. Вона вдивлялася в наші кислі обличчя з тим характерним сумнівом, який завжди з’являвся в її очах, коли герцогиня щось підозрювала, а підтвердження ще не отримала. Тато тим часом тільки тяжко зітхнув — настільки тяжко, що аж повітря навколо затремтіло. — Мені хтось пояснить, що відбувається? Чи мені вже самій домислювати? — голос її став загрозливо спокійним, і в цей момент я точно знала: краще говорити одразу, ніж чекати, поки вона складе власну версію. — Враховуйте, якщо я сама додумаю — комусь тут точно не поздоровиться.

Ось така вона, наша мамуля: ніжна, добра, але якщо відчує, що щось приховуєш — готуйся до бурі.

— Нас продали! — з драматизмом, гідним столичного театру, вигукнула Кіра. — Тепер ми з Асті — племінні кобилки! І дістанемося тому, хто більше запропонує!

Не знаю, звідки вона це взяла — можливо, прочитала якусь дурницю в листі, або просто надумала, — але обличчя мами почало вкриватися червоними плямами. А батько застиг на місці, немов кам’яна статуя: очі широко розплющені, губи ледь стиснуті, жодного руху.

— Генріху, поясни! — голос матері, хоч і залишався контрольованим, більше скидався на наказ. І хоч тато досі мовчав, я вирішила втрутитися — можливо, не зовсім доречно, зате по-дорослому. А ще я сподівалась трохи розрядити ситуацію.

— Мамо, Кіра просто... засмутилася, — почала я, поглянувши на сестру з легким натяком: мовляв, трохи думай, перш ніж сипати такими заявами. — Її подружки залишилися в столиці, а переїзд — ну, він же непростий. Вона просто тужить.

— Ви мені тут зуби не заговорюйте. — Мамин погляд перескочив на її чоловіка. — Що сказали Великі Лорди?

І тоді тато нарешті заговорив, сухо, з невеличкою втомою в голосі:

— Нас беруть під захист. Але... є умова. Наші менші доньки мають обрати собі чоловіків з-поміж місцевої знаті.

О, тільки не це. Я відчула, як у грудях стискається щось неприємне, мов тонка нитка напруги протяглася між серцем і шлунком. Мама кілька секунд мовчала, а потім, здавалося, повернула собі контроль.

— Ми ж про це вже говорили. Ніхто вас не змушуватиме. І навіть якщо Лорди почнуть тиснути — ми знайдемо вихід. Зрештою, проблеми вирішують по мірі їх надходження, — вона раптом з усіх сил зробила свій голос бадьорим, майже надміру оптимістичним. І знаєте що? Це спрацювало. Напруга в кімнаті дещо розчинилася. — А от головна наша проблема на зараз — це в чому ж ми підемо на бал!

— А можна я вдягну нову бірюзову сукню? — Очі Кіри вмить спалахнули знайомим азартом, і бунтівниця, яка ще хвилину тому ладна була спалити світ, безслідно зникла.

— Звичайно, моя красуне. Асті, а ти вже вирішила, у чому хочеш піти? — Мама перевела погляд на мене, тепло, але з ноткою материнської допитливості.

— Може, ту темно-синю? Вона досить стримана, щоб не дати кумушкам приводу для пліток, але все ж пошита за останньою модою... — Я знизала плечима, сама собі дивуючись: чому мені так хочеться виглядати добре перед усіма цими місцевими?

— Гарний вибір, люба. Тоді час збиратися! Часу не так і багато, а справ — море!

Коли мама включалася в організаційний режим, її вже годі було зупинити. До вечора ми всі були виснажені підготовкою, батько встиг навіть подрімати у вітальні, очікуючи свій жіночий батальйон. І щойно ми завершили наводити красу, перед будинком з’явилася розкішна карета. Що ж, сервіс у місцевих — на рівні.

Не встигли ми й отямитися, як вже прибули до палацу, що виявився не менш розкішним і химерним, ніж найкращі столичні маєтки. Поки ми роздивлялися все навколо, Кіра тільки й прошепотіла:

— Оце так...

І я її розуміла: враження справді приголомшливе. Варто було нам ступити до бальної зали, як герольд оголосив:

— Прибули Генріх і Вернея Стайлінг у супроводі дочок, Астелії та Кіралії Стайлінг!

Вся зала — як по команді — обернулася до нас. Я відчула, як у горлі пересохло, а Кіра враз приклеїла погляд до господаря свята, який підходив до нас.

— Радий вітати вас на нашому скромному святі, — він потис руку батькові, люб’язно усміхнувся матері, а тоді перевів погляд на нас із сестрою. — А це, мабуть, чарівні міс Астелія та Кіралія?

Ми низько вклонилися, почервонівши, наче школярки, впіймані на місці злочину.

— Щиро дякуємо за запрошення, — матінка, як завжди, взяла ситуацію у свої руки й підійшла ближче до лорда, затуливши нас собою. І правильно зробила: на нас витріщалися, ніби ми прибули на бал у супроводі гаргуйлів.

— Дозвольте запросити вас на танець, — раптом біля мене з’явився широкоплечий брюнет з посмішкою, гідною найвправнішого чарівника. Він простяг мені руку, і я, не зовсім впевнено глянувши на матір, побачила її легкий кивок і погодилася.

Ми рушили на середину зали, і в той самий момент зазвучав «драконячий вальс». Добре, що ми його вчили — інакше все завершилось би катастрофою.

— Ви не представилися, — натякнула я м’яко і майже грайливо.

— Маленька, — відповів він з самовдоволеною усмішкою, — тут немає наших батьків. Можеш не прикидатися, що не знаєш, хто я такий.

О, скромність точно не його сильна сторона.

— А я повинна знати? — підняла брову, не приховуючи іронії. Схоже, це вибило його з колії — принаймні на кілька секунд.

— Що, серйозно не знаєш?

Ну звісно! Прямо перед балом я сиділа й зубрила магограми всіх місцевих знатних спадкоємців, аби не пропустити свою долю. Сарказм у мені вже майже виходив із берегів.

— Я — Ірміан Валерійський, син першого лорда Сімох, — урочисто повідомив він, і я мало не пирснула. Оце ж мені пощастило!

— Астелія Стайлінг, — відповіла я трохи розгублено.

— Розслабся, Астеліє. Поки ти зі мною — тебе не з’їдять, — промовив мій напарник по танцю занадто впевнено.