Розділ 66. Головне не заробити собі роздвоєння особистості

Північна провінція Х'юмленда

За ті кілька днів, які ми провели в новому домі, життя поступово почало входити в звичне русло. Маєток вдалося трохи причепурити, привести до ладу: підлатали дах, розчистили двір, знайшли новий штат прислуги, хоча, зізнаюсь, з цим пунктом довелося повозитися. А ще ми, після кількох довгих вечорів роздумів і розмов, нарешті визначилися зі школою для дівчаток. Старша готується до вступу наступного року — ще недавно вона тримала мене за палець своєю крихітною ручкою, а тепер мріє про академію. Ми з Вернеєю спершу сподівалися, що це буде Королівська, але реальність внесла свої корективи: Північна провінція, хоч і дика на перший погляд, але має цілком пристойні заклади освіти. Вибору в нас особливо й не було, але головне — щоб діти були в безпеці.

Вернея швидко адаптувалася, як завжди. Вона вже встигла не лише познайомитися з місцевими леді, а й увійти в їхнє коло, влившись у якийсь загадковий гурток, про діяльність якого я поки що знаю лише з розповідей доньок. До мого повернення з резиденції Сімох вдома мене чекали тільки дівчата, з тривожними очима і підозріло тихою атмосферою — Вернея ж кудись «відбула у термінових справах», принаймні так мені дослівно передала наша молодшенька.

– Тату, що вони сказали? – Кіра не могла всидіти на місці, підстрибуючи, і ледь стримувала хвилювання. Асті, навпаки, сиділа в куточку, наче стиснута пружина, зосереджена, похмура і мовчазна, але я бачив по її очах, що їй так само не дає спокою наше майбутнє.

– Нас взяли під захист, – відповів я обережно, намагаючись знайти слова, які не злякають, але і не прикрасять дійсності. – Але водночас висунули деякі вимоги.

– Які саме? – одразу ж озвалася Асті, напрочуд спокійним і холодним голосом. Оця її риса — не по-дитячому тверезо мислити — завжди водночас захоплювала й лякала мене.

– Вам доведеться обрати наречених з місцевої знаті. Це одна з умов нашої безпеки, – я вирішив не приховувати головного.

– Але це ж несправедливо! – Кіра миттєво схлипнула і гнівно блиснула очима. – Амі, значить, вийшла заміж за коханого, а ми повинні... що? Торгувати собою заради чийогось захисту?

Я з болем дивився на свою найменшу, ще таку юну і щиру. Її протест був зрозумілим, але світ не завжди дозволяє мріяти.

– Не говори дурниць, – суворо, але лагідно обірвала сестру Асті. – Амі не вибирала. Її забрали — у чужу родину, в інший світ. Вона не мала вибору, і я сумніваюся, що вона в захваті від своєї долі. Ти ж розумієш, що означає бути іграшкою короля, тим більше такого, як він?

Я здригнувся, усвідомлюючи, що мої дочки вже виросли.

– Тату, – втрутилася знову Астелія, – чи дали нам право вибору? І чи є термін, у який ми маємо визначитися?

Я на мить зніяковів. Про терміни я справді не запитав. І відчув, як моїй середній доньці вже тісно в межах дитячого сприйняття — вона мислить стратегічно, вміє рахувати кроки наперед, і це одночасно радує і викликає тривогу. Вона росте занадто швидко.

Продовжити розмову нам не дали — з вулиці почулося наспівування. Вернея повернулася. Вона виглядала так, наче цілий день провела не на «термінових справах», а десь на весняному пікніку. Весела, задоволена та в гарному настрої.

– О, як чудово, що ви всі вдома! – мовила вона театрально. – У мене для вас новина. Нас запросили на сьогоднішній бал. На честь заручин молодшої доньки Сьомого Лорда.

Дівчата лише перезирнулися, і Асті тихо, з неприхованою іронією, підсумувала:

– Почалося.

Драгонія. Академія Польотів

Наші вихідні завершилися ще до того, як насправді почалися. Ми з дівчатами тільки-но зібралися на посиденьки, коли все пішло шкереберть. Почалося з тієї дивної історії з Кіларіаном, далі — медитація, а після цього — ще якась маячня, і ось вже вечір, я сиджу за вечерею поруч із чоловіком, який читає мене, ніби відкриту книгу, і ми обговорюємо наші подальші дії.

Ще вдень від ректора приходив посильний, але я була надто зайнята знайомством із самою собою, тому лист забрав Кіл. Мій чоловік сказав, що через останні зміни мені призначать нові заняття, які просто зобов'язаний відвідати кожен новоявлений дракон. Очевидно, хтось із викладачів вирішив: якщо я раптом стала крилатою, то маю отримати ще й базову інструкцію з користування крилами.

Моє життя останнім часом нагадувало мені гірський серпантин: то я зусиллям волі деруся вгору, то зі свистом і диким «а-а-а!» мчу вниз, не зовсім розуміючи, чим все це закінчиться. Добре хоч, що поки без летальних наслідків — у прямому сенсі.

– Чого зажурилася, маленька? – Кіларіан нахилився ближче, його голос був теплим і уважним.

– Та… думаю, що тепер буде. З нами, з драконом, з навчанням, і зі мною особисто.

– «Ой, не ний. Головне, що ти нарешті вловила суть — зв’язок має бути в обидва боки. А не я тут одна рву горлянку», – уїдливо пробурмотіла моя друга сутність. Знайомство з нею — то окрема пригода. Я підозрюю, що мене підставили, і замість могутнього духу дракона підселили якусь вередливу стареньку з істеричними нотками.

– «Стара? Та я на дві хвилини молодша за тебе!» – образилася дракоша. Ну звісно. Хто ж іще.

– Амі, ти сьогодні якась... розсіяна, – чоловік глянув на мене з легкою тривогою.

– Та сперечаюся тут з однією вередливою пані. А ще у мене склалося враження роздвоєння особистості, чи це нормально?

– Так, – відповіли в унісон Кіларіан і дракоша. Я лише зітхнула.

– Ну гаразд... У вас, мабуть, своя правда.

– З часом ви почнете мислити однаково, – заспокоїв мене чоловік.

– О, дай Боже дожити, – буркнула я, вилазячи з пледа.

Вечір ми провели утрьох, якщо це взагалі можна так назвати. А перед сном Кіл несподівано видав:

– Завтра будемо знайомити наших драконів. І, можливо, спробуємо політати.

Політати!? Я!? Серце моє зробило сальто, очі загорілися, а руки затремтіли. Як тут заснути?