Розділ 65. Єднання з собою

Після сніданку Кіларіан повів мене до окремої кімнати, призначеної для медитацій — як виявилося, в академії і така є. Чесно кажучи, я навіть не підозрювала про її існування, але чоловік поставився до нашого зв’язку з моєю драконицею надзвичайно уважно, тому вирішив, що найкраще місце для пошуків — саме тут. Тож ось вже більше години я сиділа в тиші, зосереджено намагаючись відчути бодай щось, що нагадувало б хоч якусь ледь вловиму ниточку єднання. Я перебрала всі енергетичні потоки, які змогла побачити, простежила за кожною знайомою вібрацією, але жодна з них не відгукнулася так, як я сподівалась. І що ж це означає? Вона справді не хоче мати зі мною справи? Чи, може, я просто не там шукаю?

Я спробувала звернутися до неї подумки, потім іще раз — голосніше, з відчаєм, але у відповідь отримала лише тишу. Образливу, глуху та майже демонстративну. Та що за біда!

— Гей ти, біленька красуне, ти де? — гукнула я вже трохи сердито, і раптом, десь на самій межі свідомості, мені почувся тихе зітхання. Тонке, наче подих вітру — чи то моє, чи то її. Я напружилася, прислухаючись до відлуння десь у середині себе, і нарешті почулося,  в мені ніби греблю прорвало:

— "Ох, ну і співмешканка мені дісталася! Кричу-кричу, а вона, бач, навіть не здогадується, що канал має бути двостороннім. Галасує собі на здоров’я, а відповісти не дає. Дрімучість якась... І де ти тільки такою виросла?"

Я мимоволі здригнулася — то це вона? І це її тон? Ну, характер у моєї дракониці, скажу вам, як у бувалого офіцера на пенсії.

— Я тебе, між іншим, чудово чую, — буркнула я, вже не приховуючи роздратування. — Ти, бува, не «сестра» з нашої академії? Говориш один в один, ще й повчаєш одразу. А я, між іншим, тільки починаю розбиратись у всьому цьому. Без року — тиждень, як кажуть.

— А батьки тобі на що? Вчителі? Професора, врешті-решт? — з обуренням вигукнула крилата.

Мені стало трохи сумно, і я тихо відповіла:

— Я не впевнена, що батьки й досі знають про мою особливість…

Настала така тиша, що аж дзвеніло у вухах. Дракониця, здається, навіть спітніла від потрясіння, хоча, враховуючи, що вона — моя внутрішня сутність, не впевнена, що в неї є піт.

— Тобто ти не просто дурненька... ти насправді не знала, хто ти? — Її голос звучав тепер повільніше, з тінню недовіри. — Розкрий-но мені свою пам’ять, подивлюсь.

Голос у неї став діловим та наказовим, і я миттєво підкорилась. В академії нас вчили, як це робити, тож я швидко відчинила двері до власної свідомості. І вона зайшла. Навіть не просто зайшла, а влізла з ногами, безцеремонно і без сорому, і почала ритися в моїх спогадах так, наче перекидала білизну в бабусиній скрині. Щось їй подобалося — цокала язиком схвально, десь хмикала, а іноді — і захоплено зітхала. Особливо, коли зупинилася на образі ультрамаринового красеня. А тоді раптом — до самого дитинства. Змусила і мене переглянути той фрагмент, де…

— Так… погані справи, — нарешті пробурмотіла вона. — Ну нічого. Тепер у тебе є я, і ми з усім впораємось. — Пролиставши спогади до мого прибуття в академію, вона раптом заверещала: — Що це таке?!

Я глянула туди ж і, не розуміючи паніки, відповіла абсолютно спокійно:

— Це Чіп. Наше звірятко.

— Це… це… це ж нежить! — задихнулася вона, і я не витримала — закотила очі.

— Та сама ти нежить! Не чіпай нашого малюка, він взагалі-то дуже милий. Ну і що, що трохи... мертвенький...

— Я з тобою збожеволію! — простогнала Крилатка. — То вона про зв'язок двох іпостасей нічого не знає, тепер з мертв'яками якшається, а далі що буде? Танцюватимемо ламбаду з лічами? - Перспектива звичайно цікава, але я, мабуть, відмовлюся, чоловік у нас ревнивий.

— Ой, теж мені, знайшла ангела! — пирхнула вона. — І взагалі, досить мене перейменовувати! Я — Білокрилка, а не Крилатка!

Я мало не вдавилась обуренням. Ах ось як! Вона ще й чутлива до імен? Добре, тоді будемо грати по-моєму.

— Біляшем будеш, якщо не вгамуєшся. Так і запишу.

— Ну гаразд, — примирливо посміхнулася дракониця. — Не такий вже він і страшненький. І навіть хутро сяє. Майже всюди...

О, ось і слабке місце — виявляється, вона теж має почуття прекрасного. Та, здається, наш діалог добіг кінця, бо вона різко змінила тон:

— Тобі вже час повертатися. Поки твій дракон сам тебе звідси не витяг. Скажу тобі — враження те ще, коли з тебе смикають свідомість силоміць.

— То в нас мир? — я простягнула долоню, і моя білосніжна красуня обережно доторкнулася до неї головою. Було в цьому жесті щось важливе, щось дуже особисте. Я ледь не зітхнула від полегшення. Добре, коли вчишся знаходити спільну мову… з самою собою.

Я заплющила очі й повільно повернулася до реальності. У кімнаті вже зовсім стемніло. На підлозі стояла охолола їжа — видно, і обід, і вечеря. А Кіларіан сидів, притулившись спиною до стіни, й дрімав, напівобіймаючи повітря там, де, мабуть, сподівався побачити мене.

— Кіл… — тихенько покликала свого коханого, і він одразу ж подивився на мене. — Я впоралась, — прошепотіла йому, пропонуючи себе обійняти.

Мій чоловік миттєво піднявся, наблизився та ніжно притис мене до себе.

— Схвалюю, — промуркотіла моя Білокрилка всередині, і я лише усміхнулася. Здається, ми справді починаємо розуміти одна одну.