Розділ 64. Крижані Лорди відкривають завісу таємниці

Амелія

Зізнаюся щиро, хоч на перший погляд все здавалося захопливим і навіть чарівним, але стати драконом виявилося далеко не таким легким чи поетичним, як це зазвичай описують у старовинних легендах чи книгах про героїв. Моє нове тіло ледве-ледве вміщалося в межах лікарняної палати, і кожен мій рух перетворювався на випробування для меблів і стін, які, здавалося, не були готові до такої могутньої присутності.

Поворотливість? Про неї годі й говорити — я почувалася незграбною істотою, яка наче вперше пробує жити в новому тілі. Поки намагалася вирівняти хребет і стати на лапи, випадково перевернула тумбочку, знесла стілець і створила відчуття легкого хаосу в кімнаті. Але якщо подумати — це ж дрібниці, правда? Принаймні ніхто не постраждав, і навіть попри всю цю незручність я нічого не спалила — вже досягнення. Та й у всьому цьому трансформаційному безладі я виявила неочікувану перевагу — будучи драконом, я краще відчувала Кіла.

Його стан, його емоції, його сум’яття і каяття стали для мене відчутними майже фізично. І хоча я не могла сказати це словами, моя спроба звернутися до нього виявилася якоюсь незграбною сумішшю рику і бурчання, яка мала означати, що образа вже розчинилася, залишивши по собі тільки легкий післясмак.

Не знаю, як Кларіс зуміла зрозуміти мене у цьому стані, але її реакція була блискавичною — вона рішуче почала виганяти всіх чоловіків із палати, не зважаючи на їхній статус чи важливість. Її рішуче «хлопці, на вихід» пролунало з таким авторитетом, що навіть ректор академії не став сперечатися.

Всі слухняно залишили приміщення, і лише Кіларіан лишився, пообіцявши відвернутися до стіни, демонструючи повагу до моєї приватності та тонкощів нашого з ним етапу стосунків. Аж дивно, як швидко він навчився вловлювати подібні моменти. У цю мить в дверях з’явилася Льота з підносом — її цікавість була майже фізично відчутною, але вона, як завжди, обмежилася лише стриманим поглядом.

А тим часом Кларіс вже розмірковувала вголос, що мені знову доведеться оновлювати гардероб. «З такими темпами скоро вся шафа піде на заміну», — пробурмотіла вона, і мені здалося, що «академія» навіть трохи посміхається, щезаючи у стіні.

Цього разу трансформація минула легше, без того хаотичного шквалу емоцій, який накривав мене раніше. Було відчуття, ніби я краще відчуваю свою внутрішню сутність — свою драконицю. Вона, ніби інша частинка мене, намагалася донести щось важливе, але поки що це залишалося лише на рівні інтуїції.

Я пообіцяла собі обов’язково повернутися до цього згодом, а поки що потрібно було зібратися з думками і спокійно поговорити з чоловіком. Коли Кларіс поправила мою зачіску і нарешті залишила нас удвох, у кімнаті запанувала тиша, яка водночас заспокоювала і тривожила. Кіларіан сидів, занурений у власні думки, не наважуючись зустрітися зі мною поглядом. Я бачила, як він зітхав, ніби важко зважувався на щось.

Його звернення до мене — тихе, майже несміливе «Амі…» — змусило мене посміхнутися, хоча й трохи сумно. Я вирішила не випробовувати його терпіння і зізналася, що в образі дракона змогла відчути кожну його емоцію. І я, як і раніше, кохаю його — безмежно та до нестями, без жодного сумніву.

Це було не просто визнанням, це була обіцянка — залишатися вірною і ніколи не зрадити. Хлопець підвівся, його очі наповнилися надією, і наступної миті ми знову були в обіймах одне одного. Поцілунок виявився таким, ніби ми намагалися передати все — страх, ніжність, полегшення і безмежну вдячність, що попри все ми знову разом.

Льота, яка увійшла з легким покашлюванням, м’яко нагадала нам, що треба б і поїсти. І я, хоча й з невеликим жалем, але погодилася — не варто нехтувати сніданком, навіть якщо ти щойно перевтілилася в дракона і повернулася до людського вигляду.

Генріх Стайлінг

У той самий час у північній провінції, в холодній резиденції Сімох, атмосфера була зовсім іншою — стриманою, напруженою та з ледь вловимим відлунням стародавньої влади. Я зайшов до зали, де на своїх тронах сиділи Крижані Лорди, і з усією повагою привітався, розуміючи, що зараз вирішується майбутнє моєї родини. Їхнє перше питання про Амелію застало мене зненацька — вони просто запитали, чи знав я, що моя дочка стала драконицею.

А я... я просто не міг приховати шоку: дракониця? Звідки, як? Вона ж… вона просто моя дитина, така ж, як усі. Чи, може, я завжди щось не помічав?

Відповіді старійшин відкривали переді мною глибини, про які я навіть і не підозрював. Виявилося, що мій дід був не просто магом, а одним із Сімох — носієм крижаної драконячої сутності. А моя дочка — єдина, хто зміг реалізувати свою другу іпостась. І хоча мене захоплювало усвідомлення її унікальності, батьківське серце тремтіло від тривоги — чи вона справиться, чи не зашкодить це їй?

А ще я помітив, що їхній тон був майже байдужим, але за ним я відчув щось більше — інтерес, надію, можливо навіть відчайдушне бажання побачити в ній нову надію для себе.

Коли мені пообіцяли захист для нашої родини, серце обережно зігрілося. Це означало, що ми не залишимося сам на сам із цим шаленим світом. Але прохання Сімки про те, щоб мої доньки обрали собі чоловіків із місцевої молоді, викликало легке занепокоєння. Я одразу уточнив, чи матимуть вони право вибору — і лише після ствердної відповіді погодився, підкріпивши це магічною руною.

Що ж, угода укладена. І тепер лишалося тільки сподіватися, що зроблений мною вибір не стане причиною ще більшої бурі. Але зараз я мав іншу мету — якнайшвидше повернутися до своєї родини і побачити дочку. Живу. Сильну. Справжню.