Розділ 63. Емоції та перевтілення нерозривні

Прокинулася я вже тоді, коли сонце встигло розлити своє золото по вулиці, а кімната оповилась теплим світлом. Інстинктивно потягнулася, бажаючи розім’яти тіло, але вчасно згадала, що не одна — поряд спокійно дихав мій чоловік. Серце трішки прискорило хід: незважаючи на всі наші пригоди, я досі не звикла прокидатися в чиїхось обіймах. Обережно, майже непомітно намагаючись вислизнути з його рук, я вже подумки будувала план: швиденько привести себе до ладу, розчесати волосся, одяг якось поправити, поки він не прокинувся й не побачив мене в такому… квапливому вигляді.

Та варто було мені поворухнутися, як сильні, теплі долоні раптово міцніше обхопили мою талію, притягнувши до себе. Його тіло, як і раніше, було гарячим, майже пульсуючим енергією, і я раптом зрозуміла, як скучила за цим відчуттям.

— Доброго ранку, маленька, — озвався він хриплувато, майже муркотливо, так, ніби ми й не переживали вчора всього того, що пережили. А я між іншим — розпатлана, скуйовджена, в костюмі, одягненому похапцем. Не зовсім той образ, який хочеться демонструвати чоловікові, особливо дракону.

— Слухай, Кіл… — почала я, але замовкла, сама не знаючи, з чого продовжити. Він же бачив мене різну — і розлючену, і розгублену, і без сил. Побачив і не відвернувся. Тож навіщо хвилюватися через якусь зачіску? Та все ж у мені щось уперто хотіло бодай трохи тримати обличчя. А ще ж... я тепер, здається, теж дракон? Мабуть, йому варто повідомити, якщо раптом не помітив.

Кіларіан мовчав, терпляче дозволяючи мені зібрати думки докупи, і я навіть крадькома поглянула на нього, перевіряючи, чи не заснув знову, поки я там глибокодумно пихчу. Але мій дракон лише дивився — спокійно та з ледь помітною усмішкою.

— Втім, неважливо, — пробурмотіла я, закінчуючи свою глибокозмістовну промову.

— Ти сьогодні багатослівна, як ніколи, — хмикнув Кіл і я не втрималась від усмішки у відповідь. Його настрій здавався напрочуд гарним — навіть не скажеш, що зовсім недавно хлопець ледве тримався на ногах, а будь-який дотик викликав у нього біль.

Миттєво сіла, схопивши його зап’ястя й вдивляючись у візерунок, що проступив на шкірі — яскравий, відновлений, знайомий до болю.

— Але... як? — видихнула, і він одразу зрозумів, про що я питаю.

— Вчора все боліло так, що хотілося кричати. А сьогодні прокинувся — повний сил, — спокійно відповів Кіларіан, знизавши плечима, наче це дрібниця. — І якби не твій сон, я б, мабуть, вже з’їв кілька казанів їжі. Голод просто звірячий.

Його слова подіяли моментально: я зіскочила з ліжка, повна рішучості негайно вирушити в їдальню й принести йому все, що зможу донести в руках.

— Може, попросимо Льоту? — натякнув чоловік, і в ту ж мить на стіні з’явилося знайоме обличчя, підморгнуло нам обом і зникло, пообіцявши щось дійсно смачне.

— А поки чекаємо, може, розкажеш, що вчора сталося? — нарешті озвалася я, сідаючи поруч, і дракон важко зітхнув, щось важливе блиснуло в його очах.

Та перш ніж він встиг відповісти, двері в палату відчинилися — і в кімнату, немов за сигналом, увійшла ціла делегація: ректор академії, батьки Кіла, його брати, кілька викладачів. Було враження, що зібрався весь персональний консиліум.

Кларіс, не зважаючи на всіх чоловіків, одразу підійшла до нас, обійняла і сина, і мене, стисла в своїх руках, випромінюючи стільки тепла й турботи, що аж захотілося притулитися й довше не відпускати.

— Дорогі мої, як ви? — її щире занепокоєння контрастувало з діловим поглядом інших присутніх, яким, схоже, куди більше хотілося отримати пояснення, а не турбуватися про наше самопочуття.

Кіларіан, зробивши кілька кроків, почав свою розповідь, і з кожним словом моя посмішка поступово згасала. Я слухала — уважно, дуже уважно. І крок за кроком відступала назад.

— Амі, що з тобою? — стурбовано запитав він, помітивши мою реакцію.

— Тобто це й є твоє кохання, так? Побачив когось схожого на мене — і вже вирішив, що я пішла... розважатись зі сторонніми? — говорити було боляче, та мовчати ще важче. Я ледь усвідомлювала, що в кімнаті нас не двоє — усі присутні чули кожне моє слово. Але не могла зупинитися.

— Амі... будь ласка, — Кіл ступив до мене, та я відступила ще на крок.

— Не треба. Просто... мені треба заспокоїтись. — Його недовіра, та миттєва готовність повірити у гірше, боліла сильніше, ніж будь-які рани. Це було як удар у саме серце.

Я чула, як він шепоче "вибач", хотіла щось відповісти, але світ раптом хитнувся. Барви стали яскравішими, все навколо закружляло. А наступної миті я зрозуміла, що вже не людина.

— Гриигх, — це не мало вирватися вголос, але вирвалось.

— Ох, яка красуня! — пролунав захоплений вигук десь збоку, і я відчула, як заплуталася у власних лапах і хвості, втративши рівновагу й незграбно впавши на зад.

— Амі! — Кларіс першою підбігла, обійняла мене просто так, не звертаючи уваги на мою нову форму, шепочучи щось заспокійливе. Та мені було не до того — єдине, про що я молилася, це щоб ніхто не змушував мене знову стати людиною. Я не витримаю сорому. Просто не витримаю.