Розділ 61. Хто я?

Пробудження було схоже на повільне повернення до світу з густого туману, в якому нічого не мало сенсу: тіло нило, наче мене нещодавно проковтнув, а потім виплюнув голодний троль, а в голові з шаленою наполегливістю барабанили невидимі шамани — десь із Південних Островів, темношкірі, підстрибуючи, голосно наспівували щось абсолютно негармонійне. Моя перша думка була доволі буденна й навіть трохи образлива: мабуть, я таки десь добряче перебрала з алкоголем, а тепер розплачуюся. Але ж ні — я точно пам’ятала, що нічого не пила, ми з дівчатами мали зовсім інші плани: підступні, авантюрні, присвячені розкриттю темної сутності професора Сербіана. Тож що, в біса, відбувається?

Я спробувала перекотитися, знайти зручніше положення, але те, на чому я лежала, зовсім не було схоже на ліжко — тверда, холодна поверхня різко нагадала про себе, й всередині прокинулося передчуття чогось зовсім не буденного. Відчуття було таке, ніби я сплю на підлозі. І справді — зібравши залишки сили волі, я розплющила одне око, і картина, що відкрилася, змусила мене внутрішньо завити: я таки на підлозі. Більше того — в якійсь чужій кімнаті, холодній, зовсім не схожій на мій затишний куточок.

Я хотіла поворухнутися, але швидко виявила, що не можу — моє тіло було ніби жорстко сповите, я не відчувала ні рук, ні ніг, а в глибині свідомості затято билася якась думка, щось важливе, щось, що я поки не могла вхопити. Зітхнувши, я зібралася з духом і розплющила друге око. І одразу ж зрозуміла ще одну прикру деталь: моя голова знаходиться значно вище за підлогу — що дивно, враховуючи, що я досі відчуваю холодну плитку… під сідницями? Що це взагалі за поза?

Я зробила спробу підняти руку — вона була заклякла, важка — і побачила перед собою… щось біле. Що це таке? Пальці? Луска? І тоді мене охопив жах: мене прокляли! Мене справді прокляли! І що тепер? Я… змія? Господи, тільки не це. Змій я боюся до тремтіння. А може, ящірка? Від цієї думки стало не легше. Що робити? Як це зупинити? Що з моїм тілом? Я мало не скотилася в істерику, і, мабуть, упала б у непритомність від надміру думок і страху, якби не відчула чиюсь присутність — теплу та знайому.

Я хотіла запитати «Хто тут?», але мій голос відмовився слухатися — замість слів вийшло якесь дивне шипіння чи ричання. Я стиснула очі. Точно — змія. Кінець мені. Але тут пролунав голос, такий рідний, такий заспокійливий, що я мало не розридалася від полегшення:

— Та не змія ти, а дракон! Та ще й гарненький такий! — пролунало ззовні, й я, ледь дихаючи, зрозуміла: це Льота. Вона тут. Я не сама. І хоча я не могла посміхнутися — хіба що подумки — тепло розлилося в грудях. Та в ту ж мить мене вдарив зміст її слів.

Я — дракон? Що? Почекайте, хто перетворює людину на дракона?! Це ж… не схоже на звичайне прокляття. Це ж щось зовсім інше.

— Та не проклинав тебе ніхто, — знову втрутилася Льота. — Ти і є дракон. Власне, завжди ним була.

І хоч мені й не дуже подобалося, що вона знову риється в моїй голові, цього разу я не стала обурюватися — це було зручно, бо говорити в моєму поточному вигляді було неможливо.

— «Але як?» — розгублено запитала я, намагаючись хоч якось втримати крихти логіки.

— Це, мабуть, твоїм батькам краще знати, — знизала плечима Академія, обійшовши мене й опинившись у полі мого зору. — Я й сама досі в шоці.

Я ж, натомість, вже уявляла — якщо я дракон, то в мене мають бути… крила? І що цікаво — я їх не відчувала. Зовсім. Жодного натяку. І це, чесно кажучи, лякало не менше, ніж все інше.

— А ти повинна? — філософськи запитала Льота, вочевидь задумавшись. — Я, от наприклад, не відчуваю свої вуха, але вони ж у мене є.

Ця логіка була бездоганною у своїй абсурдності. Але все ж, як перевірити? Помахати? А як? Це ж не рука, щоб просто нею поворухнути.

— Та замовкни вже, від твоїх думок у мене зараз реально голова заболить. Давай почекаємо когось із крилами, може, вони знають, як ними користуватися? — запропонувала моя співрозмовниця, й це раптом здалося геніальним.

— У тебе немає голови, ти дух! — озвався новий голос — суворий, знайомий, та заспокійливо холодний. Наставник. Я мало не розплакалась від полегшення — якщо він тут, то я не загину. Все налагодиться.

— Що тут у нас? Отямилася? — звернувся він вже до мене, і я, незграбно, але намагалася відповісти:

— Грргр… — ну, умовно «ага».

— Так справа не піде. Тобі треба обернутися назад, — видав він блискучу ідею, яку, звісно, неможливо реалізувати, коли не знаєш, як ти взагалі перевтілилася. Я пробурмотіла щось нерозбірливе, залишивши його самому здогадуватися, що саме я мала на увазі.

— Льото, збігай за одягом для Амелії, а я поки поясню їй, як повернутись у людське тіло, — наказав наставник, і Академія одразу зникла у стіні. А я почала слухати.

Все звучало просто: зануритися у власну свідомість, побачити нитки, що пов’язують мене зі світом. Знайти ту, сріблясто-білу — вона здавалася важливою, можливо, це зв’язок із моїм драконом. Перенестися до нього. Спробувати домовитися. І ось я бачу її — маленьку, милу істоту з білим животиком, сріблястими лапками й блискучими лусочками. Це було… неймовірно. Вона така гарна! Така моя.

Я підійшла до неї, торкнулася носика — і сталося диво. Ми злилися в одне ціле. Мить — і я вже стою на четвереньках у величезній аудиторії. І мої руки — вже людські. Я знову я.

— Я не заплатила візнику! — перше, що вирвалося з мене, і наставник, здається, ледь стримався, щоб не зареготати. Напруження зійшло з його плечей.

Поруч з’явилася Льота з одягом. Вона допомагала мені одягнутись, хоч моє тіло не дуже слухалося. Я озиралася в пошуках Кіла — але його не було.

— Кіл! Де мій чоловік?! — паніка наростала, хвиля за хвилею, дихати ставало важко.

— Все з ним добре, не хвилюйся, — одразу ж почала заспокоювати мене Академія, але я не вірила. Якби все було добре — він би не залишив мене.

— Де він? Ви брешете! — і тут, наче блискавка, у голову вдарила думка: — Я… я вбила людину! — земля пішла з-під ніг, я впала, а поряд заметушилась перелякана подруга.