Розділ 60. Не будіть у мені дракона

Прибувши до «Академічного», я майже одразу втратила впевненість у власних діях — все, що здавалося чітким і правильним дорогою, розсипалося на тривожні відчуття, паніку і біль, який обпікав руку щораз сильніше, якби полум’я зсередини вирішило спопелити не лише шкіру, а й душу. Мені доводилося боротися не тільки з пекучим болем, що пульсував у такт серцю, а й із невидимою тривогою, що стискала легені: я відчувала, що мій дракон у небезпеці, але не знала, де саме його шукати.

Візник, помітивши мою розгубленість і тремтіння в голосі, запропонував допомогу — уточнити у колег, куди саме відвезли компанію молодих людей. Я, майже не слухаючи, схвально кивнула, не приховуючи свого поспіху. Поводич відійшов убік і дістав переговорний пристрій, який тихенько затріщав, видаючи невиразні голоси. Минуло не більше хвилини — і ми вже мчали вузькими вуличками до таверни з веселою назвою «Три кульгавих тролі». Мені здавалося, що віз тягнеться нескінченно, що час розмазується, тече, як мед, і кожна секунда тягне за собою нову хвилю болю.

Я вискочила майже на ходу — не тому, що так хотілося здатися героїнею, а тому, що біль вдарив у руку з такою силою, що я заволала від нього, втративши контроль. І в ту саму мить до мене дійшло — я забула гаманець. Зовсім забула. Слів не вистачало, щоб пояснити цю дрібну зраду власній пам’яті.

— Я... Мені... — почала я розгублено, намагаючись якось виправдатися перед візником, але той лише махнув рукою і кивнув:

— Повернете пізніше. Все гаразд, — спокійно відповів, ніби бачив такі сцени щодня.

— Я поверну з відсотками! — вигукнула йому вслід, уже біжучи до дверей таверни. Я ще встигла подумати, що той чоловік — справжній янгол, перш ніж мене поглинули звуки хмільної радості, гучні вигуки, регіт і музика. Я зупинилася, бо відчуття реальності раптом похитнулося. Тут, у цьому приміщенні, де зараз усі веселяться, мій чоловік страждає? Як це можливо? Світ ніби живе паралельно у двох реальностях: у веселому забутті, і в болючій невидимій агонії.

Я кинулася до головної зали, марно намагаючись розгледіти Кіла серед галасливих гостей. Його не було. Я озиралася, шукаючи хоч якусь зачіпку, хоч тінь або слід. Паніка глухо накатувала, мов хвиля — повільно, але невпинно. І раптом мені згадався зв’язок — той тонкий місточок між мною і його драконом, який я вже одного разу торкалася.

Я поспішила відійти подалі від натовпу, щоб хоч трохи зосередитися, не дати себе затоптати в прямому сенсі — мені не до того, я мушу його знайти. Заплющивши очі, я занурилась у глибину себе й потяглася думкою до дракону. Знайомий поклик був майже невідчутним — ніби розчинився. Нитка стала такою тонкою, такою блідою, що я ледь не проґавила її… Але в останню мить щось підказало — праворуч! Відчуття було чітким, як стріла, і я кинулася у вузький прохід, що вів до господарських приміщень.

Двері заскрипіли, коли я відчинила їх, і мені в обличчя вдарив потік яскравого світла. Я миттєво примружилася й стала озиратися, намагаючись зорієнтуватися, та переді мною з’явився кремезний чолов’яга — справжній мур із м’язів.

— Ти хто така? — пробасив він, і до нього негайно приєднався ще один, не менш вражаючий своєю габаритністю. Де вони тільки таких знаходять?

— Мені треба туди! — показала я за їхні спини, де, я відчувала, був Кіл. Але ці стіни на двох ногах і не думали пропускати мене.

— Не можна. Йшла б ти звідси, блондиночко, — з усмішкою, яка мала бути зверхньою, але чомусь звучала загрозливо, відповів один із них. І в ту ж мить я почула крик. Крик мого чоловіка. Крик болю, відчаю, безсилля.

Я не чекала. Не зважала на правила чи заборони. Я кинулася вперед, обійшла їх майже стрибком, викликавши подив, а може, і захоплення. Але коли один з велетнів схопив мене за руку, я вже не стримувалась — сила рвонула зсередини, і я штовхнула їх назад, вибухом магії викинувши громил разом із дверима в коридор. Можливо, я трохи перестаралася. Можливо — і ні. Але точно знала: вони більше не завадять.

У голові лунав тільки один заклик — встигнути. Я помчала далі, і от — невелике приміщення, де тіло Кіларіана лежало на підлозі, а над ним схилився чужинець з кинджалом у руці. У повітрі пахло магією, розпачем і зрадою.

— Руки геть від мого чоловіка! — закричала я, не знаючи, звідки взявся в мені такий гнів і такий голос. Мій крик змусив незнайомця озирнутися.

— От же спритна малеча, — буркнув він, обводячи себе та Кіла магічним щитом. Кинджал знову ковзнув по татуюванню, а я не витримала.

— Гад! — кинулася вперед, але бар’єр не піддавався. Я знову й знову била по ньому, намагалася прорватися, гарчала, ридала, втрачала контроль, волю талогіку — залишалися лише сила і любов. Справжня, пекуча, відчайдушна. Я бачила, як тіло Кіларіана вигинається у судомах — і це ламало мене. Руки мої спалахнули вогнем, а час ніби зупинився.

— Горіти тобі у вогні, тварюко! — мій голос, здається, вже не був моїм. У ньому звучав рокіт полум’я, у ньому жевріло все, що я відчувала, і весь світ раптом змінився. Я бачила все — кожну дрібницю, кожну тріщинку в захисті ворога.

Я рвонула вперед — і бар’єр тріснув. Я знищила його, зламала, спалила, пробилася крізь все. Вогонь вибухнув довкола, плавив повітря, вигинав метал і знищував того, хто намагався вбити мого чоловіка. Я бачила, як він горить і кричить, та не могла зупинитися.

— «Я вперше вбила людину… Я спалила її живцем…» — думка била по голові, розколюючи реальність. Я впала на підлогу — холодну, кам’яну, нерухому, єдину стабільну точку в моєму світі, що летів у прірву.

Я не бачила, як приголомшений ректор увірвався до приміщення, намагаючись відгородитися від вогню, не відчувала, як цілителі накинулися на Кіла, витягуючи його з магічних пут, не помічала дотику руки мого наставника, який намагався повернути мене назад. Моя свідомість вже була деінде. Я знову була поруч із драконом — моїм драконом, ультрамариновим, величним, справжнім. І тільки в тому місці, де горіло його серце, я нарешті змогла заплакати.