Розділ 59. Недовіра – перший крок в нікуди

Кіларіан

Залишати дружину цього вечора мені зовсім не хотілося. Було в усьому цьому щось тривожне, щось, що глухо клекотіло під шкірою — не передчуття, ні, радше небажання залишати її саму. Але я розумів: їй буде ніяково, якщо я зависну вдома, коли в нас збираються дівочі посиденьки. Та й хлопці запросили в «Академічний», запропонували трохи розслабитися, випити квасу, згадати студентські витівки. Звичайна вечірня зустріч, нічого незвичного.

Ми доїхали на двох возах, жартуючи всю дорогу, й відразу ж попрямували до улюбленої таверни — «Три кульгавих тролі», де за нами традиційно тримали столик. Хлопці поспішили всередину, а я, залишившись на хвильку надворі, розрахувався з візниками й домовився, щоб вони повернулися за нами через кілька годин — зазвичай вистачало трьох-чотирьох.

На порозі я трохи затримався, пропускаючи якусь веселу парочку, і саме в цей момент на мене накинулась танцівниця, яка явно вже була добряче напідпитку. Її погляд блищав пустощами, а рухи були надто вільні.

— Гей, красень, випий зі мною, — з напівусмішкою мовила вона, простягаючи кухоль з елем і втискуючись у мене всім тілом.

— Вибач, але я одружений, — відразу відмовився, намагаючись звільнити руку. Та дівчина не здавалася.

— Тоді просто випий — і я піду розважати твоїх друзів, — її голос був низький, оксамитовий, але наполегливий. Я справді не збирався пити нічого міцного, але вона тримала меневперто, а позаду вже гучно реготали хлопці, під’юджуючи.

— Та випий вже, Кіл! Вона ж обіцяла прийти до нас, якщо ти ковтнеш! Ну не хочеш для себе — зроби це заради товаришів, — Ерлі, як завжди, не міг втриматись без доброго підколу, а решта хмикали й піддакували.

Я зітхнув. Выд одного ковтка мені нічого не буде, а скандалити чи тікати з таверни через неї — справа ще гірша. Швидко перехиливши кухоль, я залишив танцівницю й рушив до свого столу, де вже зібрались мої друзі. Стіл встигли накрити — офіціантки тут працювали з блискавичною швидкістю. Та вже за кілька хвилин я відчув, як щось дивне починає коїтися з моїм тілом. Не те щоб голова запаморочилася, радше якась внутрішня втрата контролю: тіло ставало наче ватним, трохи неслухняним.

Я подумки вилаявся — що вони там ллють у свій ель? Хлопці замовили собі ще міцного та вже гомоніли, як планують розважатися до самого ранку. Я ж обмежився квасом, бо твердо вирішив повертатись додому тверезим. Випивка — не моє. Особливо сьогодні.

Кілька годин промайнули швидко: чергування глечиків, гучні оповідки про студентські роки, регіт. Але все одно щось мені не давало спокою, і я, врешті, підвівся, відчуваючи, що настав час повертатись. Та варто було зробити кілька кроків, як тіло знову смикнуло — ноги трохи похитнулися. Голова ясна, думки чіткі, а от координація… ніби хтось підміняв мої рухи.

Щось тут було не так.

І саме в ту мить я побачив її. Мою Амелію. Вона стояла неподалік, щось весело розповідала Христині, обіймаючи її за плечі, сміялась та світилася вся. І це вони так — «сидять вдома»? Мить — і вже обидві підходили до столика місцевих хлопців, Амелія грайливо застрибнула комусь на коліна та щось защебетала на вухо. Все всередині мене стиснулося. Щось розривалося, і це було не ревнощі. Це було… зраджене довір’я, образа, гнів, що блискавкою прошив мої груди. Мій дракон моментально розбудився — розлючений, ледь стримуваний, готовий знести все на своєму шляху.

Я стрімко перетнув залу, схопив її за зап’ясток і, не сказавши ні слова, потягнув до виходу. Я мусив забрати її звідси, поки не стало пізно та поки я ще контролював себе. Вогонь наростав всередині, дихання важчало, і кожен її протест підливав масла у вже палке полум’я.

— Куди ти мене тягнеш?! Я хочу ще погуляти! — пручалася моя дружина, і ці слова були наче удар під дих.

— Додому! — рикнув я, майже не тямлячи, що вже не стримую голос.

Та біля самого виходу вона вирвалася, мов тінь, і зникла у напрямку до вбиральні. Я кинувся за нею, вбіг у невелике порожнє приміщення… і зупинився. Амелії ніде не було. Двері раптом гупнули за моєю спиною — і все потемніло. Тиша нависла над приміщенням, неприродно глуха.

— Амі? — покликав я, не розуміючи, що відбувається. — Амелія! — голос мій лунав у порожнечі, ніби й справді залишився тільки я.

Спробував вийти — та тіло зрадило: ноги підкосилися, руки не слухались. Я потягнувся до дверної ручки, та вона ніби вислизнула, наче стала примарною. І я впав, важко, боляче, ударившись плечем об холодну підлогу.

— «Що за… Я ж не п’яний!» — пронеслося в голові, коли поруч, із тіні, раптом пролунав глухий, самотній звук — оплески.

— Доброго вечора, Кіларіане, — голос був незнайомий, рівний, майже байдужий, і з ним водночас увімкнулося яскраве світло, змусивши мене заплющити очі. Коли ж я зміг знову бачити, переді мною стояв чоловік без тіні співчуття на обличчі. — Нічого особистого. Це просто робота, — додав він майже лагідно, клацнув замками — і на моїх зап’ястках з’явилися магічні кайдани. Я відчув, як мене одразу позбавили зв’язку з драконом, як щось рвалося всередині, як ламалася невидима, але міцна нитка.

У його руках виник ритуальний кинджал. Звуки стали дивними, ы я побачив холодний блиск леза. Незнайомець нахилився та провів кінчиком по крайньому завитку мого татуювання, водночас тихо, напівголосом, починаючи наспів — закляття давньою мовою, яке рвало саму суть зв’язку між мною і моэю дружиною, з тією, хто була для мене судженою.

— Ні!!! — мій крик вирвався не стільки з вуст, скільки з серця. Це не був біль тіла — це був біль душі. Я бачив, як нитка нашого зв’язку, нашого полум’я, нашого всього — рветься просто в мене на очах.