Розділ 58. Друг пізнається в біді

В обідню пору, коли сонце вже починало хилитися до заходу, а день поволі втрачав свою напругу, я завбачливо попередила Кіларіана, що ввечері в нашому домі зберуться дівчата — невеличкі, цілком безневинні посиденьки з подругами, як ми це любимо: трохи чаю, трохи пліток і, можливо, краплина змови. Мій чоловік лише хмикнув, злегка примружив очі та з характерною йому стриманою усмішкою пробурмотів щось на кшталт прохання не зруйнувати помешкання. А сам тим часом планував вечір із друзями у «Академічному» — місцевому закладі, де збиралися всі, хто хоч трохи відчував себе частиною магічного братства.

На його тонкий жарт я не відреагувала зовсім, зробивши невинне личко, ніби не маю й найменшого уявлення, як можна спричинити хаос у затишному домі. І, не затримуючись, поспішила на свої додаткові заняття, переповнена нетерпінням: мені не терпілося відпрацювати фігури, які ми з Кіларіаном розбирали напередодні. Вивчати їх було захопливо, а ще більш захопливо — відчувати, як тіло поступово звикає до нових магічних рухів, як думки та жест починають зливатися у щось цілісне та справжнє.

Мій наставник цього дня був наче тінь самого себе — похмурий, замкнутий, ніби весь час перебував подумки деінде. Він відповідав коротко, стримано, і в його тоні не було навіть натяку на звичну іронію чи терплячий інтерес. Я спробувала двічі чи тричі вивести його на розмову, але безрезультатно: його погляд ковзав по мені, немов крізь скло, і я нарешті здалася, вирішивши не витрачати наш обопільний час даремно.

Зосередившись на практиці, я вибрала собі жароміцну мішень і заходилася закидати її файєрболами — одні більш вибухові, інші точніші, залежно від того, як мені вдавалося керувати потоками сили. Завдяки порадам мага я вже відчувала себе трохи впевненіше, але розуміла: до справжньої майстерності ще далеко. Як і в усьому, магія потребувала не лише знань, а й тіла, інтуїції, відчуття сили під шкірою — а головне, терпіння і багато-багато годин практики.

Коли сили майже покинули мене, я змучено впала на лаву поруч із викладачем, намагаючись віддихатися. Мені здалося, що йому нарешті стало байдуже, але він одразу відклав підручник і глянув на мене з якимось особливим виразом.

— Це настільки помітно? — втомлено запитав він, і я мовчки кивнула. Його очі, зазвичай спокійні й зосереджені, тепер були затуманені — не фізично, а емоційно. — Невеличкі проблеми в родині. Завтра мене не буде, — озвався він з легкою усмішкою, у якій ховалася втома. — Продовжиш сьогоднішнє заняття самостійно. Ти добре працюєш.

— Ви навіть не дивилися, — пробурмотіла я, трохи ображена, бо мені хотілося визнання.

— А от і ні. Я весь час стежив за тобою, просто ти цього не помічала. І так, ти правильно звернула увагу на вибір руки — він справді впливає на силу та напрямок атаки. Магія, як і фізична праця, потребує тренування, дисципліни і внутрішнього контролю.

— Але як ви…

— Я ж сказав: я спостерігав, — усміхнувся магістр і швидко попрямував до виходу, махнувши рукою на прощання. — Побачимось після вихідних, Амеліє.

— До побачення, магістре Астеріане! — вигукнула я йому услід, ловлячи себе на тому, що це вже стає нашою маленькою традицією.

Вдома мене зустрів вже зібраний Кіларіан. Він цмокнув мене в маківку, як завжди м’яко та ненав’язливо, й почав розповідати про закуски, які залишив для нас із дівчатами. Я дивилася на нього і відчувала, як серце зігрівається — навіть не від романтики, а від того тихого, надійного тепла, що дає тільки справжнє кохання.

— Ти мене балуєш, — усміхнулась, ховаючи обличчя в його обіймах.

— Гарно відпочиньте, маленька. Я повернуся пізно, тому не чекай мене, — він лагідно провів пальцями по моїй щоці й попрямував до дверей, залишаючи по собі відчуття турботи та захищеності.

Я зітхнула — сьогодні ми точно не мали наміру встрявати в пригоди. Всього лише обговорити план, трохи посміятись, вигадати, як вивести одну пані викладачку на чисту воду. Цілком мирний, безпечний вечір. З цією думкою я подалася до ванної кімнати, сподіваючись, що подруги вже на підході. І як у воду дивилася — щойно я вийшла з рушником на голові, як на стіні з’явилося обличчя Льоти.

— Це Христина, — повідомила «академія». — Я їй вже відкрила.

Незабаром ми вже сиділи на кухні втрьох і ласували смачними стравами, які приготував мій чоловік. Льота аж жмурилася від задоволення, а Христина енергійно кивала у відповідь на кожен комплімент на адресу Кіла.

— Це просто божественно! Він у тебе кухар від богині, — захоплено промурмотіла академія.

— Я й сама в захваті, — щиро зізналася, і це було правдою на всі сто.

А щойно останні крихти їжі зникли з наших тарілок, як на мене посипалися питання. Їхні очі світилися цікавістю, і було зрозуміло, що стримуватися вони більше не можуть.

— Ну так що? Що за план?

Я вдихнула глибше, обираючи слова. Спершу в мене справді була думка якось спонукати ректора використати закляття правди, але зваживши всі «за» та «проти», зрозуміла, що це ризиковано. Могло обернутися катастрофою, ще й нас би легко викрили. Тому я вигадала інший шлях. Менш прямолінійний, зате значно витонченіший.

Пояснивши свій задум, я з приємністю помітила, як Христина підняла брови в повазі, а Льота взагалі округлила очі.

— Амі, з тобою краще не сваритися, — визнала Христя, і я, червоніючи, лише знизала плечима. Нічого особливого — просто настав час показати дядькові подруги, кого саме він тримає під крилом.

Ми ще довго сиділи, сміялися, вигадували варіанти, як викрити професорку Сербіан. Подекуди дівчата видавали такі смішні ідеї, що ми буквально заходилися від сміху, і, мабуть, чули нас у півбудинку. Але Льота запевнила, що навколо — звукоізоляція, тож можна не хвилюватися.

Та щастя наше було нетривалим. Всього одна мить — і все змінилося. Христина якраз видавала чергову свою геніальну ідею, ми сміялися та жартували, коли раптовий біль, нестерпно різкий, мов блискавка, пронісся моїм тілом. Я закричала, втрачаючи відчуття простору і часу.