Розділ 57. Геніальна ідея №2

Ранок починався, здавалося б, звично, але щойно ми з Кіларіаном дісталися до академічного корпусу, як все знову пішло не за планом. Варто було моєму чоловікові зникнути за поворотом, як мене раптово перехопила Льота — душа академії, вічна інтриганка та носій найнестриманіших ідей. Її голос несподівано й гучно пролунав у моїй голові, змусивши мене ледь не підскочити на місці.

— "Амі! У мене виникла просто геніальна ідея!" — вимовила вона з таким ентузіазмом, що я мимоволі скривилася. Вона ще тільки відкрила рот, а я вже втомилася.

—«Ні», — коротко, безапеляційно, навіть трохи втомлено відповіла я, не зупиняючись і маючи намір просто пройти повз і зробити вигляд, що нічого не чула. Але ж ми обидві знали — так просто від Льоти не відкараскаєшся.

— "Що означає твоє "ні"? Ти ж навіть ще не вислухала мене!" — обурено вигукнула примара, ніби я щойно позбавила світ шансів на порятунок.

— «Означає саме те, що ти почула. Ми минулого разу ледь не попалися, і мені не подобається, що за нас знову доводиться віддуватися Христині. У неї, між іншим, ректор у родичах, і не думаю, що їй потрібно зайвий раз ризикувати через наші витівки». — А ще я, як не прикро визнавати, давала обіцянку Кіларіану не встрявати в усілякі пригоди без особливої потреби. І хоч як мені хотілося іноді порушити цю клятву — все ж совість буркотіла зсередини, нагадуючи про відповідальність.

— "То ось воно що! Записалася у порядні жінки!" — зареготала Льота, не забувши про свій талант читати мої думки. Її слова прозвучали як колючий жарт, але десь глибоко в мені все одно зачепили — а що, якщо вона має рацію? Я й справді почала змінюватися. Чи то через кохання, чи то через бажання бути правильною — хто його зна.

— «Це якісь дитячі витівки, Льото», — вже спокійніше намагалася її вмовити, сподіваючись, що хоч раз академія погодиться на тверезість і стриманість. Але наївно було думати, що вона схаменеться.

— "Тоді ми лише приглядалися одне до одного. А цього разу все буде серйозно", — її голос набув змовницьких ноток, й хоч як я намагалася залишатися твердою — інтонація була переконливо привабливою.

— Давай поговоримо у перерві. Зараз у нас лекція, — здалася я, відповівши вголос.

— "Домовились!" — радісно зойкнула «академія» і миттєво зникла, влившись у стіну з таким виглядом, ніби отримала перемогу в найважливішій битві.

Я зітхнула та озирнулася — і в ту ж мить мало не вистрибнула зі шкіри: ззаду, мов тінь, з’явилася Христина, і її голос, який прозвучав просто біля мого вуха, змусив мене здригнутися до самого серця.

— Про що ви там збиралися говорити без мене?

— У неї знову якась "геніальна" ідея, — вичавила я кривувату усмішку, а Христина, навпаки, зацікавлено нахилилася ближче:

— Яка? — прошепотіла вона з блиском в очах, вже передчуваючи чергову пригоду.

— Ми домовилися обговорити це на перерві, — ледве чутно прошепотіла я, щойно сіла за парту й відкрила конспект. І вчасно, бо наступної миті до аудиторії увійшов ректор — і перекличка почалася.

Лекцію я, м’яко кажучи, не слухала. Навіть не намагалася. Моє внутрішнє «шило», природна цікавість, що з роками не зникла, а, навпаки, лише розцвіла буйним цвітом, не давала мені спокою. Мої думки втікали кудись далеко від голосу викладача, повертаючись знову і знову до Льоти та її таємничої задумки. Можна було сто разів сварити себе за легковажність, але ж я вже погодилася — хоч і формально, хоч і з умовами.

Щойно пролунав дзвоник, ми, не домовляючись, мов із гармати, вискочили з аудиторії й одразу ж буквально притисли Льоту до стіни — хором вимагаючи пояснень.

— Я знала, що ви зацікавитеся, — задоволено зашепотіла вона з виглядом шпигунки з великим досвідом.

— П’ять хвилин, і ми йдемо, — одразу ж обрубала їй крила Христина, суворо звівши брови.

— Ми підмінимо слайди для завтрашньої демонстрації професора, — видала Льота, гордо випрямившись. Ми з Христиною в один голос розчаровано зітхнули.

— І це все? Ну по-перше — нецікаво, по-друге — ректор моментально зрозуміє, звідки ноги ростуть. Тут і ворожки не треба, — я вже навіть розвернулася, маючи намір рушити до наступної пари. Але тут Христина несподівано зупинилася та подивилася на нас із дивною нерішучістю.

— У мене є ідея… Але, боюсь, дядькові буде не дуже приємно її почути, — вона помовчала, а ми з Льотою синхронно завмерли, дивлячись на дівчину з цікавістю, яка швидко переходила в нетерплячку.

— Що за ідея?

— Справа в тому, що професорка Сербіан… вона відома своїми романами зі студентами. І все це не було б проблемою, але вона, схоже, націлилася на мого дядька.

Моя щелепа, здається, реально впала. Я навіть інстинктивно поправила її рукою, дивлячись на подругу з недовірою.

— Ти впевнена?

— Угу, — сумно підтвердила Христина. Якщо вона сказала — сумнівів не залишилося.

— Не варіант, — першою отямилася Льота, скептично зиркнувши в бік подруги. — Я відстежую її поведінку. І скажу вам: Сербіан останнім часом тихіша за воду, нижча за траву. Я б помітила.

— А якщо використати закляття правди? — подала я свою думку, і обидві подруги відразу перевели погляди на мене.

— Нам же не дозволено застосовувати його на викладачів. Без дозволу — одразу виліт без права на повернення, — Христина відкинула ідею навіть не подумавши.

— Ну, це якщо ми самі його застосовуватимемо… — промовила я, багатозначно підморгнувши, і враз побачила, як Льота й Христина зацікавлено подаються ближче.

— Що ти маєш на увазі?

Але відповісти я не встигла — перерва завершилася, і ми мали йти на наступну лекцію. Я лише усміхнулася:

— Розкажу ввечері. Коли буде менше вух навколо.

Тепер головне — все ретельно продумати. Але з такою командою, як у нас, це питання лише часу. У нас три голови, і кожна, хай часом і несхожа на інші, — працює на одну справу.