Розділ 56. Мій коханий чоловік

Додому ми поверталися навшпиньки, тихо-тихо, немов винуваті підлітки, які не знають, що гірше — пояснювати, де вони були весь день, чи одразу тікати у свої кімнати та прикидатися сплячими. Я несла в собі легке хвилювання, а Чіп, здавалося, відчував його так само — притискався до мого плеча і дивився на мене з напруженим очікуванням. Ми були готові до бурі — до гримас невдоволення, до іронічних реплік чи, що гірше, мовчазної образи. Але, на наше велике здивування, нас зустрів… усміхнений, спокійний та навіть щасливий Кіларіан. Я зупинилася на порозі, Чіп застиг на моєму плечі, і ми обидва, як за командою, перезирнулися, ніби питаючи одне одного: «Нам не здалося?»

Але ні — мій дракон справді господарював на кухні, весело наспівуючи якусь жартівливу мелодію й водночас помішуючи щось у каструлі. Видовище було настільки контрастне до очікуваного, що я мимоволі розслабилася, а серце відпустило.

— А, ви повернулися. Іди мий руки й гайда за стіл, — мовив він із такою теплою посмішкою, що я не втрималася й посміхнулася у відповідь, хоч усе ще відчувала себе трохи винною.

— Кіле, все гаразд? — запитала я вже після того, як повернулася з ванної.

— Все просто чудово, — задоволено промуркотів він, нахилившись, щоб легенько поцілувати мене у скроню. Його дотик був неспішним, упевненим і водночас заспокійливим. Цей поцілунок остаточно переконав мене, що допитів сьогодні не буде, тож я з полегшенням знизала плечима та сіла за стіл. Ну й добре. Якщо вже йому добре — то й мені тим більше.

Ми смачно повечеряли, і я з насолодою вмостилася в улюблене крісло з товстелезним підручником, подарованим магістром Астеріаном. Перегортати його сторінки спершу було важко: текст здавався заплутаним, іноді навіть хаотичним, тож доводилося перечитувати цілі абзаци по кілька разів, щоб зрозуміти хоч щось. Але поступово я увійшла в ритм, і десь на сьомому розділі мені вже вдалося не лише читати, а й намагатися повторювати вказані рухи — поки що без магії, лише фізично, тренуючи пальці.

Прості жести, які мали активувати силу, здавалися мені кумедними танцями рук, але я вирішила, що з малого починається велике. І от, коли я вже майже втратила віру в себе, зіткнувшись із дев’ятим розділом — тим самим, де здавалося, текст написано драконячою мовою навиворіт — з’явився Кіларіан із тарілкою нарізаних фруктів і своєю усмішкою рятівника.

— Тут все просто, — мовив він легко, що змусило мене скептично хмикнути. Звісно, просто! Коли в тебе драконяча кров, сім тисяч років досвіду і пам’ять краще, ніж у бібліотеки.

— Це в тебе все легко виходить, а я ні з першого, ні з десятого разу не можу це повторити! — вибухнула я, дратуючись не на нього, а на себе. Мої пальці вже самі склалися в безпорадну дулю, хоч я намагалася повторити візерунок, який бачили очі.

— Ти просто ще не пробувала як слід, — не погодився мій чоловік, сідаючи поруч і запрошуючи мене ближче. Я слухняно перелізла на ліжко, влаштувавшись у нього на колінах, і відчула, як сильні руки обіймають мене ззаду, м’яко обволікаючи. В ту ж мить мої думки злетіли кудись у хмари, і я розмріялася не зовсім у напрямку навчання. Але Кіл лагідно обсмикнув мене:

— Спершу навчання, а потім все інше.

Я зніяковіла, розуміючи, що він зчитав мій настрій миттєво, наче ми були з'єднані тією ж самою ниткою, як і з Чіпом. І поки я намагалася не потонути у власному соромі, дракон акуратно взяв мою руку і кілька разів провів нею у повітрі, повторюючи той самий візерунок, який викликав у мене стільки роздратування. Його дотики були ніжними, впевненими, і так легко стало повторити рухи, що я не повірила, коли змогла зробити це сама — з першого разу. Всередині запалала гордість, тепла, наче вогонь у каміні.

— Розумниця. Ще одну спробуємо?

Я кивнула, з головою занурившись у вивчення нових формул і рухів. Ми разом продовжили опановувати ті химерні символи, що здавалися мені раніше недосяжними, і в цей момент я відчувала себе частиною чогось справжнього, важливого — не лише ученицею, а й партнеркою.

— Мабуть, на сьогодні досить, — я відкинулася назад, розслабляючись у його обіймах, — ще трохи, і моя бідна черепушечка лопне від перевантаження.

Кіларіан тихенько засміявся, але не відпустив. Навпаки — він ніжно притиснув мене до грудей, втопився носом у моє волосся та прошепотів щось лагідне, а я відчула, як тіло розчиняється у спокої. Його губи торкнулися моєї шиї, легенько прикусили її, змусивши мою шкіру вкотре здригнутись від збудження. Я хотіла повернутись до нього обличчям, але мый дракон зупинив мене, почав розстібати мій одяг зі спини, і я просто завмерла, віддаючись цим новим, але вже рідним відчуттям. Мій чоловік. Мій дракон. Коханий. Ця шалена, смілива думка прорвалася крізь потік ніжності, поглинута хвилею почуттів, які більше не можна було зупинити.

Хьюмленд. Відбудована резиденція короля

У просторому, майже надто пишному кабінеті сидів втомлений чоловік, зморений не фізично, а емоційно, — монарх, обтяжений не лише владою, а й почуттями. Перед ним — стоси документів, з яких він механічно перегортав один за одним, не вчитуючись, бо думки його блукали далеко звідси. Вони не давали йому спокою, заповнювали кожен порожній куточок свідомості — ті очі, та юна, ще не зіпсована ні владою, ні жорстокістю світу дівчина.

Як вона там? Чи вдалося дракону завоювати її серце, чи ще ні? Вона була такою ніжною, вразливою, мов світанкова пелюстка, і думка про те, що хтось інший — тим паче один із тих крилатих чудовиськ — міг торкатися її, обіймати, тримати за руку… спопеляла зсередини.

Правитель зітхнув, прикрив очі, згадуючи її несміливу посмішку, ту мить першої зустрічі, яка закарбувалась у його пам’яті назавжди. І якби він лише зустрів її раніше… Встиг прихилити її до себе, захистити, зробити частиною свого світу. Можливо, тоді вона стала б його скарбом, найціннішим із того, що в нього було. Але тепер — пізно.

У кімнату ввійшов радник, перериваючи тишу нейтральним, рівним тоном: