Розділ 55. Сполучні нитки

Ми з Кіларіаном обмінялися коротким привітанням із магістром Астеріаном, після чого мій чоловік із майже образливою поспішністю зник з поля зору, немовби той, хто в останню мить перед вирішальним боєм раптом згадує, що у нього термінове відрядження. Ось тобі й разом і до кінця… Залишилась я одна, з магістром, який мав тренувати мене. Втім, сама ж хотіла — отримуй, Амеліє.

— З чого почнемо? — намагалася я говорити діловито й по-діловому, хоча всередині нило легке хвилювання, а руки хотіли втекти в кишені, як у школярки, яку викликали до дошки без підготовки.

Астеріан лише хмикнув у відповідь щось невизначене, що можна було трактувати і як згоду, і як сумнів у моїй адекватності. Коментувати він не став, зате впевнено очистив від снігу лавку, зняв свою мантію і накрив нею дерев'яну поверхню, обережно викладаючи на неї принесені книги. Я, не гаючи часу, повторила за ним його дії, і, скинувши верхній одяг, із зацікавленням глянула на підручники. Вони виглядали товстими, серйозними і зовсім не дружніми, але я зібрала всю свою рішучість, налаштовуючись на роботу.

— Насамперед займемося підживленням вашого мреця, — вимовив магістр з такою інтонацією, ніби ми збиралися напоїти кактус у пустелі. — Я трохи почитав вчора і думаю, що в нас має вийти. Де ваше звірятко?

Я розгублено озирнулася навколо, ніби Чіп міг самостійно забігти на тренування і зручненько вмоститися десь під лавкою.

— Він спить вдома, останнім часом Чіп якийсь млявий, ледве рухається, майже весь час проводить у сні, — зізналася я, не приховуючи тривоги. Надія тепліла десь всередині: може, мій наставник знає, у чому причина.

— Це тому, що він уже витратив більшу частину отриманої від вас сили. Вам потрібно буде завершити з ним прив’язку, і тоді він зможе підживлюватися залишками вашої енергії, — спокійно пояснив магістр. А я відчула, як у грудях щось тривожно стиснулося: Чіп тепер повністю залежав від мене. І ця думка була водночас зворушливою, відповідальною і трохи лякаючою.

— Отже, мені треба його сюди принести, і ви підкажете, що робити далі? — уточнила я, чіпляючись за логіку, але магістр похитав головою:

— Вам треба його покликати.

Ага, звісно. Просто покликати. Та я хоч закричись, мій голос точно не долетить до нашого будинку. Я скосила на чоловіка погляд, сподіваючись, що він жартує, але натомість отримала дивний, навіть трохи розчарований погляд.

— Я, звісно, спробую, але не думаю, що зможу кричати так голосно, — зніяковіло промовила. У відповідь магістр подивився на мене з виразом, ніби я щойно сказала щось на кшталт «а можна я просто намалюю Чіпа?»

— Вам потрібно намацати нитку, що поєднує вас із мрецем, і потягнути за неї.

Все так просто, правда ж? Я щодня, звісно, нитки мацаю й тягну… Ну нічого, з вигляду впевненість, всередині — тривожний клубок. Я заплющила очі, вдихнула глибше і намагалася зосередитися. Спочатку — нічого. Темрява, порожнеча, звуки снігу під ногами і легкий вітерець. Але раптом я скоріше відчула, ніж побачила — сильний, майже пульсуючий зв’язок. Моя свідомість немовби сама потяглася до нього, і ось я вже крокую по цій нитці, занурюючись у внутрішній простір, зовсім інший, мов казкове віддзеркалення реального світу.

І тут він з’явився — ультрамариновий дракон, неймовірної краси створіння, що ніби чекало на мене. Він рухався легко, з тією впевненістю, яка властива лише справжнім хижакам або тим, хто точно знає свою цінність. Я заворожено наближалась, не здатна опиратися спокусі роздивитися його ближче. Його луска виблискувала, наче дорогоцінне каміння, а в повітрі між нами бриніло якесь незриме тепло. Коли я подумки привіталась, він лагідно потерся головою об мою долоню, і в цей момент у мені щось ніжно й надійно клацнуло: ми точно з ним ще зустрінемось.

Але потрібно було повертатись. Зусиллям волі я відірвалася від чарівного видіння і знову потяглася до нитки, яка з’єднувала мене з тілом. Відкривши очі, я тепер бачила не одну, а десятки ниток, кожна з яких вела до когось знайомого. Одна тягнулась до Христини — вона сиділа в себе в кімнаті й щось читала. Інша — до Льоти, яка, відчувши мій погляд, примудрилась навіть підморгнути. Міцні й давні зв’язки вели до рідних, і мені дуже кортіло їх перевірити, але знала — не зараз. І ось, нарешті, — тоненька, майже непомітна, ниточка до Чіпа. Вона ледь мерехтіла, а звірятко, загорнувшись у ковдрочку, мирно спало. Я з любов’ю й ніжністю потягнула нитку до себе, і Чіп, піднявши голівку, подивився на мене своїм зеленим оком.

— Іди до мене, мій маленький, — мовила я подумки, і бурундучок зірвався з місця, направившись просто на полігон. Я з полегшенням видихнула, відчуваючи радість, що все вдалося. Повільно повернулась у звичну реальність і розплющила очі.

Магістр сидів на лавці, гортав сторінки книги і не звертав на мене жодної уваги, аж поки не запитав спокійно:

— Вийшло?

Я кивнула, і за мить поряд вже сидів Чіп — маленький, але дуже серйозний, із безмежною відданістю в очах. Мені захотілося обійняти його, але натомість я слухала інструкції магістра.

— Покладіть руку на його голову, для початку потрібен тактильний контакт. Направте свою силу по нитці, що вас поєднує. Повільно, обережно.

Я зосередилася, намагаючись робити все акуратно. Пальці лягли намаленький череп, і я відчула, як сила починає перетікати в нього. Місце дотику оживало — шерсть тоненькою смужкою з’являлась на оголеній кістці, і Чіп завмер, вбираючи мій дар. Це було схоже на диво.

— Досить, — тихо сказав магістр, і я відразу відірвала руку. Малюк хотів потягнутися до мене, але зупинився — мабуть, зрозумів, що сеанс завершено. Він виглядав бадьорішим, навіть заворушився. Я відчула гордість і радість, обійняла Чіпа, ніби вкладаючи в обійми обіцянку: я подбаю про тебе, мій маленький.

— Що далі? — запитала я, все ще в ейфорії від результату.

— А далі ви візьмете цю книгу і прочитаєте її вдома. Хоча б перші десять розділів. Завтра почнемо приборкувати ваші стихії, — він простягнув мені одну з книг, підхопив інші і вже було збирався йти, як я здивовано вигукнула: