Розділ 54. Розмова до душі: іноді важливо відкрити те, що в тебе на серці

Інші лекції минули відносно спокійно, хоча наша група ніяк не могла заспокоїтися після ранкового шоу за участю рудоволосої професорки. Однокурсники продовжували перемовлятися між собою, кидаючи на нас із Христиною зацікавлені, а часом і хитруваті погляди. Ми ж удавали, ніби нічого не сталося і все те — звичайнісінькі вигадки і плітки, які не мають до нас жодного стосунку. Робили вигляд, що нічого не розуміємо, хоч у душі нас і розпирало від бажання хихотіти або ж закотити очі від того, як фантазія здатна роздувати звичайну дрібницю до масштабів епічного скандалу.

Опівдні, під час обіду, друзі Кіларіана розповіли нам нову версію тих же подій, щедро пересипану додатковими деталями — настільки вигадливими й барвистими, що ми з Христиною тільки й могли, що витріщатися на них з широко відкритими ротами. Було враження, що ми самі вперше чуємо цю історію, а фантазія у драконів — справжня стихія: жива, яскрава, непередбачувана. Коли всі нарешті розійшлися по гуртожитках, Кіларіан, як завжди, запропонував провести мене на тренування, хоча цього разу поглядав на мене якось підозріло — надто вже мовчазно і проникливо.

Я витримала це мовчання рівно до того моменту, коли воно почало нагадувати допит без слів. Зітхнувши, я не витримала:

— Ну що не так?

Тільки-но ці два слова зірвалися з моїх вуст, як я зрозуміла, що підписала собі вирок. Кіларіан вичікувально підвів брову і, удаючи байдужість, тихо мовив:

— Отже, у бібліотеку, кажеш, пішла? Позайматися...

Я аж почервоніла. Він же знав. Не здогадувався — знав точно. Його голос звучав спокійно, але за тією спокійною маскою я добре відчувала грізну підозру.

— Та я й справді збиралася, — спробувала виправдатися, хоча звучало це дуже слабо.

— І випадково не дійшла? — поцікавився мій дракон, і, як би прикро не було це визнавати, він мав повне право мене чіпляти.

— Та не випадково, — пробурмотіла я, розуміючи, що далі брехати не мало сенсу, — просто Льота попросила допомогти, а я їй обіцяла...

Здала академію з потрохами. Хай пробачає мені Льота — я не витримала цього допиту.

— Обіцяла, значить? — перепитав Кіл, і я мовчки кивнула. Він коротко видихнув і вже спокійніше додав: — Виконувати обіцянки — це добре...

Його голос був ніби й схвальний, але щось у тій фразі змусило мене насторожитися. Я пильно глянула на чоловіка, шукаючи в його обличчі натяк на продовження.

— Кіл... — почала я обережно, — ти мене лякаєш. Говори вже прямо, не тягни, бо мені здається, що зараз щось гряне...

Він задумливо поглянув на мене, ніби зважуючи, чи варто казати далі, і зрештою тихо мовив:

— Пообіцяй мені, що більше не вплутуватимешся в сумнівні авантюри... і не притягуватимеш до себе чергові неприємності.

Я похнюпилася. Ну як йому пояснити, що я не навмисне це роблю? Неприємності знаходять мене самі, причому в будь-який час доби, з будь-якого боку. Часом здається, що вони на мене підписані.

— Що, не можеш? — м’яко, майже з розумінням, перепитав дракон.

Я зітхнула:

— Я б із задоволенням, але ж ти розумієш — не можу. Воно якось саме... складається. Хочу виправитися — чесно, дуже хочу. Але жити без пригод — це як дихати через раз. Я люблю це все і не можу інакше...

Проте вголос я цього не сказала. Він і так на межі, навіщо підливати масло у вогонь?

— Хто б сумнівався, — буркнув Кіл. — Тоді пообіцяй бодай те, що більше не обманюватимеш мене й не недомовлятимеш.

Чорт. Усіх козирів вирішив позбавити одним махом. Я зітхнула, вже готуючись щось казати, але слова застрягли в горлі.

— Я намагатимуся... - Брови мого дракона зійшлися на переніссі — явно не те він хотів почути. Тому я поспішила додати: — Ну справді буду. Але ж ти розумієш: якщо я тобі все-все розповідатиму, ти ж мене замкнеш у кімнаті, поставиш варту по периметру і випускатимеш хіба що на лекції та тренування.

— Ага! Значить, каверзні плани в тебе все ж є! — упіймав він мене на гарячому. Я опустила очі, вивчаючи траву під ногами. Так, планів море. Але ж я намагаюся бути обережною. Принаймні намагаюся... — Амі, — раптом тихо й дуже щиро сказав Кіларіан, — я справді хочу навчитися тобі довіряти. Але ти також зрозумій: я — дракон. Іноді мені хочеться схопити тебе в обійми, забрати далеко в гори і заховати там, де ніхто й ніколи тебе не знайде. Щоби бути спокійним, що з тобою все в порядку. Але я розумію, що ти так жити не зможеш, тому борюся з цими інстинктами. Але мені важко, чесно.

Ці його слова проникли в саме серце. Вони були не докором, не закидами, не погрозами. Вони були правдою. Тією гіркою, живою правдою, яку рідко коли почуєш від чоловіка. І саме тому вона боліла більше, ніж будь-яке гучне звинувачення.

— Я справді намагатимуся не встрявати в неприємності, — пробурмотіла я, — і намагатимуся не змушувати тебе нервувати. Але ж... партизанські вилазки з дівчатами, студентське життя, пригоди — це все так весело! Це частина мене. І це нормально — іноді робити помилки, отримувати за них по шапці або ж викручуватись, якщо пощастить.

— То пробуй зі мною! — розлютився мій дракон. Його голос піднявся на півтону, і я одразу зрозуміла, що зачепила його.

— Та я й пробую! — залилася я фарбою, мимоволі пригадавши наші нічні... спроби. — Але є речі, які можна робити тільки з подругами! Хіба ти сам в студентські роки не творив дурниць із друзями?

Кіларіан замислився, а тоді неспішно кивнув — мовляв, бувало...

— Добре, — нарешті сказав він, — поводься, як хочеш. Але прошу, роби все так, щоб я потім не пожалкував про те, що дозволив тобі свободу...

Його голос був м’який, але в ньому звучало серйозне попередження. Я кинулася до нього, обійнявши з щирою вдячністю. Як же добре мати такого чоловіка! Того, хто не просто контролював, а намагався зрозуміти, прийняти, адаптуватися до мене такої, якою я є.

— Дякую! Дякую, мій хороший!

— Кхм... Я тут не заважаю? — почувся раптом знайомий голос, і я в паніці відірвалася від чоловіка, озираючись на магістра Астеріана, який з'явився зненацька, ніби з туману. Поспіхом привіталася, намагаючись удавати, що нічого такого не відбувалося.