Розділ 53. Подруги

Після кількох чашок чаю в гостях у Христини я трохи занепокоїлася і поспішила додому. Думка про те, що, можливо, Кіларіанвже повернувся, а я тим часом розслабляюся з подругою, несподівано викликала хвилювання. Мимоволі відчула себе винною — ніби зраджую не словами, а самою своєю легкістю. Попрощалася з Христиною, подякувавши їй за теплий прийом, і, не роздумуючи, запросила її до нас у гості — здавалося правильним підтримати цей новонароджений зв’язок. Дівчина з радістю погодилася, і в тому її «так» я відчула щось більше, ніж просто ввічливість.

Я майже летіла додому, сподіваючись застати там знайому постать, почути його голос. Але замість чоловіка мене зустрів тільки сонний Чіп, який насилу підняв голову та позіхнув. Останнім часом мій маленький улюбленець все більше спить — тривожний знак. Можливо, йому не вистачає енергії? А може, він почав залежати від мене більше, ніж здається? Ця думка змусила серце стиснутися. Завтра обов’язково розпитаю наставника: він обіцяв вивчити кілька томів з некромантії, аби ми не натворили чогось зайвого. І мені самій варто поринути в книжки — варто нарешті серйозно взятися за те, що стосується моєї сили. І Чіпа.

Дім здавався надто тихим. Занадто спокійним. Без Кіларіана в повітрі ніби щось згасло. Раніше я цінувала самотність, навіть прагнула її — вона була для мене спокоєм і захистом. А зараз вона душила. Я ходила з кута в кут, раз по раз зазираючи у вікно, наче дитина, що чекає на когось дуже важливого. Нарешті, не витримавши, я взялася за прибирання. Протерла всі поверхні, переставила флакончики з косметикою — дрібниці, але вони дозволяли хоч трохи упорядкувати цей новий неспокій всередині.

Коли все блищало чистотою, а він все не з’являвся, я пішла на кухню. Мене раптом охопила думка: а раптом мій чоловік повернеться голодний? І з тієї хвилини я вже не зупинялася — бутерброди, салат за його улюбленими поєднаннями, омлет з хрусткою скоринкою. Мені навіть здавалося, що я чую його голос, який коментує мої кулінарні зусилля. Розставила все на столі і, в очікуванні, відкрила конспект з «магічних сутностей», намагаючись хоч трохи відволіктись.

Та коли очі почали злипатися, а сторінки зливалися в суцільне марево, я зрозуміла — пора спати. Попленталася до спальні, кинулася на наше з Кілом ліжко і відразу ж заснула. Але пізно вночі мене розбудили ніжні, але впевнені руки. Вони обійняли мене, пригорнули до гарячого тіла, знайомого до найменшого руху.

— Дякую, маленька, — прошепотіли губи мені у скроню.

— За що? — запитала я сонно, ще не зовсім розуміючи, де сон, а де дійсність.

— За вечерю. Я все з'їв. Було дуже смачно.

Його слова розтопили в мені залишки тривоги. Я усміхнулася крізь сон і ще тісніше пригорнулася до нього.

— Давай спати, — прошепотіла, і в ту ж мить занурилася в спокійний, глибокий сон. Він був поруч. А значить, все добре.

Вранці мій дракон знову здивував: сніданок у ліжко, турбота, лагідність. Я майже жартома подумала, що якщо він так далі буде мене балувати, то я швидко розслаблюся, звикну і почну вимагати, щоб мене годували щодня. Ми поснідали, і, як завжди трохи посміявшись, вирушили на заняття.

Біля аудиторії Кіларіан попрощався зі мною, передавши в руки Христини, ніби з легким усміхом говорив: «Бережи її». Ми з подругою зайняли свої місця, і я несподівано відчула настороженість — Льоти не було видно. Її тиша, особливо після вчорашніх подій, здавалася підозрілою.

І, як на замовлення, за п’ять хвилин до початку лекції, у приміщення увірвалася викладачка — наче буревій. Її руде волосся розвіювалося, а погляд, повний люті, зосередився на нашому столі.

— Зараз почнеться, — шепнула Христина, і, схоже, не помилилася.

— Ти! Це ти зробила! — вигукнула викладачка, ткнувши пальцем в мою подругу.

— Що саме я зробила? — відповіла та з абсолютно спокійним тоном, чим ще більше розлютила свою опонентку.

— Погане дівчисько! Я тебе виведу на чисту воду! — кричала рудоволоса, і я помітила, що її обличчя більше не мало слідів від фарби. Вона таки позбулася «незмивного» барвника. Тож всі наші старання були марними.

- «І нічого не марними», — задоволено промуркотіла Льота у моїй свідомості. — «На ній ілюзія, і ми її зараз знімемо. Почекаємо тільки головного свідка».

Тим часом аудиторія швидко наповнювалася студентами, які з цікавістю спостерігали за сваркою. Дзвінок пролунав, але його ніхто не почув — всі були поглинені видовищем. І ось… у моїй голові знову луснув звук — ілюзія зникла. Перед усіма постала викладачка з яскраво-синім обличчям. Здивовані вигуки, сміх і вигуки враз заповнили простір, а над усім цим пролунало суворе:

— Що тут відбувається? - До аудиторії увійшов ректор. Його голос змусив всіх замовкнути. Він обвів поглядом аудиторію, зупинившись на своїй протеже: — Олівія? Що з твоїм обличчям?

Руда миттєво потяглася до щік, і, помітивши зміну, вибігла з приміщення. Сміх студентів був оглушливим. Навряд чи сьогодні ще щось зможе перевершити цей момент. Ректор же, зберігаючи серйозний вигляд, відкрив журнал і почав перевірку відвідування.

А коли він дійшов до мого імені, я підвелася та впевнено почала відповідати на питання з учорашньої теми. Все ж таки декілька перечитувань конспекту не пройшли даремно. Чоловік слухав уважно, іноді ставив запитання, і, зрештою, задоволено кивнув:

— Добре, студентка Вінгед. Сідайте.

Почалася нова тема — «Засоби впливу на магічних сутностей», і ми всі занурилися в записування. Лекція виявилася захопливою, але, як завжди буває з цікавим, її перервав дзвінок.

— Студентка Орідіан, залишіться, — сказав ректор, звертаючись до Христини. Я ж навмисне повільно збирала речі, не бажаючи залишати її одну.

— А вам, Амеліє, потрібне особливе запрошення? — спокійно поцікавився він.

— Я просто... — почала я, намагаючись вигадати щось переконливе. — Хотіла поставити кілька питань щодо лекції…

— Старанність — це добре. Але зараз мені потрібно поговорити з Христиною щодо ситуації з професором Сербіан, — натяк був зрозумілий.