Розділ 52. Вечірня вилазка: тріо шибениць

Чи варто взагалі казати, що задум Льоти з першої ж миті здався мені… м’яко кажучи, не надто вдалим? Але, як завжди в таких ситуаціях, у вухах відразу пролунали знайомі, майже святі слова моїх батьків: «Пообіцяла — будь ласка, виконуй». І я, зітхнувши, лише подумки звернулась до мами: матусю, знала б ти, в яке чергове безглуздя я знову вляпалася, напевне, просто не пустила б мене в цю академію, хоч і через простір між світами.

Цього разу наш «геніальний» план полягав у жіночій помсті — цілком емоційній, абсолютно необдуманій і до смішного дитячій. Ціла академія, чи то пак її дух — а за сумісництвом головна ініціаторка витівки — вирішила провчити обраницю самого ректора. І, звісно ж, без мене не обійшлося. Втягнули мене в цю змову з тією ж легкістю, з якою кішка заскакує на підвіконня: ніби й м’яко, але без шансів втекти. Хоч я й зітхала, хоч і тягнула кожен крок, але продовжувала крастися за Льотою до підвалів академії, де ми, згідно з планом, мали дістати дещо особливе — бруд, що, за словами духа, не змивається навіть слізьми. Саме такі «інгредієнти» були потрібні для нашої алхімічної помсти: Льота запевняла, що мої «живі» руки мають змішати цей чарівний компонент із пінкою для вмивання. Ціль — обличчя тієї самої жінки, яку академія визнала ворогом. І хоча я її ще навіть не бачила, мені вже щиро шкода ту нещасну. Я подумки вибачалася перед нею, хоч ми ще й не дійшли до суті нашої «місії».

— Ти впевнена, що це гарна ідея? А раптом нас зловлять? — прошепотіла я з тривогою, вдивляючись у рішуче обличчя нашої заводили.

— Мої ідеї апріорі не можуть бути поганими. Та я ж просто геній змов, — підморгнула мені Льота з неприхованим нахабством. Я лише похитала головою, пригадуючи Кіла та уявляючи, як він б хмикнув на це: «Дитячий садок, Амі». І справді — дурниця, витівка, що не пасує дорослій, відповідальній людині. Ех, чоловіче, добре хоч ти полетів і не бачиш мою ганьбу.

Ми кралися уздовж зовнішньої стіни, пробираючись до іншого боку академічної будівлі. Там, де, за словами Льоти, знаходився прихований прохід. Вона зупинилась біля нічим не примітної сірої ділянки стіни й впевнено тицьнула пальцем у цеглину, подаючи знак мені прикласти руку.

— Тут. Тільки не помились. Я, звісно, контролюю весь захист, але Фен може щось відчути, — попередила вона, і в мене аж холодок по спині пройшов. Сумнівів побільшало, впевненості — ані крихти. Але все ж я простягла руку, приготувавшись торкнутися цегли, коли зненацька поряд пролунало:

— А що це ви тут робите?

Я підскочила на місці, серце вискочило кудись у горло. Хто?! Холодний піт проступив на скронях, я повільно обернулась, шукаючи в голові хоч якесь правдоподібне пояснення. Та коли впізнала знайоме обличчя, хвиля полегшення накрила мене з головою.

— А, це ти, Христина, — з полегшеною усмішкою промовила я до єдиної знайомої дівчини в цій академії. Вона посміхнулася у відповідь, як ні в чому не бувало.

— То що за вилазка? Поділіться, — з ентузіазмом поцікавилася вона. А я тим часом мовчки зиркнула на Льоту: це ж її задум, нехай і пояснює.

- «Ти хоч знаєш, хто вона така?» — втрутилась у мої думки сама академія.

- «Ні», — чесно відповіла я подумки.

- «Вона ж племінниця Феніара», — і ця новина вразила мене більше, ніж раптовий грім серед ясного неба.

- «О бісове створіння… Здається, ми влипли», — думала я, а Льота, якій, як безтілесній сутності, нічого не загрожувало, мовчала. А от з мене можуть і шкуру зняти, якщо дізнаються, чим ми тут займаємось у позанавчальний час.

— Чого ви примовкли? Мене обговорюєте? — Христина склала руки на грудях, чекаючи на пояснення.

— Ну… Ми це… — почала я не надто впевнено, чудово знаючи, що в красномовстві не сильна.

— Ми тут у справі, — перебила мене Льота, вирішивши взяти все в свої руки. — Збираємось трохи нашкодити протеже твого дядька.

Я лише закотила очі. Переговори з можливими союзниками — явно не її сильна сторона.

— А тобі вона вже чимось насолила? — поцікавилась Христина, переводячи погляд на мене.

— Нічим, якщо чесно. Я тут через власну дурість і обіцянку, — відповіла я щиро, бо вигадувати щось інше не бачила сенсу. Льота пирхнула, але промовчала. А Христина тим часом, здавалося, зважувала щось у своїй голові. Зрештою кивнула і коротко сказала:

— Я в справі. Ведіть.

Я тільки плечима знизала, мовляв, ну що ж — будемо трійцею.

Льота знову показала на цеглу, і я, зітхнувши, приклала до неї долоню. Частина стіни зникла, відкривши вузький прохід униз. Перші сходинки м’яко освітив місяць, але далі починалась густа та непроглядна темрява.

— Нам би світло… — задумливо мовила я.

Не встигла договорити, як Христина створила невеличку вогняну кульку.

— Думаю, цього вистачить, — відповіла вона і ступила першою. Я пішла слідом, а Льота, як завжди, з усмішкою, замикала нашу ходу.

Спуск тривав недовго. Ми опинилися перед старими дверима. І тут Льота, мов справжній фокусник, дістала з повітря ключ і швидко його вставила в замок. Значить, вона може тримати речі. То навіщо ж тоді я їй? Сама б усе зробила.

— Самій нудно, — відповіла вона, вгадуючи мої думки. Я забурчала у відповідь: знову лізе в голову. — Ти просто голосно думаєш, — не погодилася Льота.

Всередині приміщення нас чекала справжня комора: коробки, банки, згортки — очі розбігались. Христина плеснула в долоні, вимовила кілька слів драконячою, і кулька підлетіла вгору, освітлюючи простір.

— Що шукаємо? — її ентузіазм не згасав.

— Анілін, — відповіла Льота, вже шарячи по стелажах.

— О, і кого ж ми будемо фарбувати? — Христина усміхнулась, засучуючи рукави. Її явно теж щось зачепило в цій історії.

— Професорку Олівію Сербіан, — зітхнула Льота. Ми всі замовкли, зосередившись на пошуках.

— Здається, знайшла, — я витягла барильце з рідиною, яка ледь помітно переливалася. Льота одразу підскочила, блищачи очима:

— Моя ж ти лапонька, — вона з кишені витягла пляшечку з пінкою для вмивання.