Розділ 50. Перше тренування «комом»

Після обіду чоловік мовчки повів мене на полігон — саме там мали розпочатися мої перші заняття з наставником. Полігон виявився доволі просторий, і вже сама його тиша навіювала відчуття серйозності й відповідальності. Перед заняттями я вирішила залишити Чіпа — мого маленького, трохи зухвалого, але дуже кмітливого бурундучка — на піклування чоловіка. Звісно, Кіларіан, як і очікувалося, одразу ж спробував уникнути цієї честі, напружено зиркаючи на малюка, ніби той ось-ось вибухне у нього в руках.

— Амі, я тебе, звичайно, обожнюю, але ЙОГО я і пальцем не торкнуся, — категорично заявив мій дракон, ніби я запропонувала йому потримати не звірятко, а бомбу уповільненої дії. Чіп, очевидно, глибоко образився — втягнув мордочку в складки моєї мантії й театрально зітхнув.

Я спробувала пограти на слабких місцях, зробивши наймиліше обличчя, на яке була здатна. Але, схоже, трішечки перестаралася, бо Кіл лише знову похитав головою, наче батько, що твердо вирішив не піддаватися на витівки дитини.

— Ні, навіть не намагайся, — повторив він вже м’якше, але не менш рішуче.

— Ну гаразд, — зітхнула я і вдавано хлюпнула носом, додаючи трохи драматизму, — Спробую його переконати самостійно. Але якщо втече — його розвоплотять, — попередила я з натяком, розуміючи, що граю на межі. Навіть театрально ляскала віями, хоча знала: цей номер вже точно не пройде.

Кіл, як і раніше, був непохитний. Але мене не так легко зупинити. Я обережно опустила Чіпа на землю і прошепотіла йому щось на вушко. Той слухняно кивнув, його єдине око хитро блиснуло — й він спритно підбіг до ноги мого чоловіка. Кіл одразу ж зробив крок назад. І що ви думаєте? Чіп зробив те саме. Так вони і пересувалися по полігону — на відстані витягнутої ноги, у своєрідному мовчазному танці. Нарешті, мій чоловік зітхнув, не витримавши цього бурундучкового переслідування.

— Ваша взяла. Йдемо разом, але тримаєшся на відстані й ведеш себе чемно, — пробурмотів Кіл, погрозивши малюкові пальцем. Чіп, здається, був у захваті — кілька разів підстрибнув на місці, як справжній тріумфатор. І ось ця чудернацька парочка рушила в бік будинку, тримаючись на рівноважній дистанції. Я дивилася їм услід і ледь стримувала сміх. Перший крок зроблено — і в мене з’явилася надія, що вони ще подружаться.

— Дресируєте? — пролунав раптом спокійний, майже беззвучний голос за моєю спиною. Я мимоволі здригнулася. Магістр Астеріан вмів з’являтися зовсім безшумно, ніби сам був тінню.

— Що ви! — пробурчала я, трохи ніяковіючи. — Як можна дресирувати звірятко, та ще й неживе...

Він хмикнув, і я подумала, що на цьому все. Але магістр несподівано уточнив:

— Я про вашого чоловіка.

Образитися, звісно, хотілося, але коли я побачила лукаві іскорки в його очах, гнів як рукою зняло. Мій співрозмовник жартував — і мені було приємно, що він це робив зі мною.

— І як, гадаєте, в мене вийде?

— Сумніваюся, — з легким сарказмом відповів магістр. — Але спробувати все одно варто.

Вчитель скинув мантію, готуючись до заняття.

— Ви ж не користувалися стихіями після втрати браслета?

Я похитала головою:

— Ні. Чесно кажучи, трохи боюся.

— Так я і думав. Але тут, на полігоні, вся магія екранується й поглинається стінами. Можна не боятися — ви в безпеці. Пропоную почати з вогню.

— Просто отак — одразу з вогню? — засумнівалася я. Це було трохи різко, надто прямолінійно.

— А чому б і ні? — посміхнувся магістр. І справді — чому б і ні. Я зітхнула й кивнула. — Чудово. Тоді створіть вогняну кулю й спробуйте влучити у мішень, — він показав на одну з мішеней неподалік.

Я зосередилася. Колись я вже пробувала вогняну магію, але та спроба була не найуспішнішою. Та й загалом мені більше імпонували вода та вітер. Але якщо треба — значить треба. Я заплющила очі, намагаючись дотягнутися до джерела вогню всередині себе. Уявила, як гаряча енергія стискається в долонях і стає схожою на маленьке сонце.

— Добре… — прокоментував магістр, і я обережно відкрила очі. У моїй руці справді палало щось кругле та пульсуюче. Тепле. Живе.

— Тепер замахніться та киньте його, — підказав наставник.

Я замахнулася і кинула. Куля з гуркотом вирвалась з руки — і… вибухнула. Від мішені не залишилося нічого, навіть тіней. Ударна хвиля змила нас обох з ніг і відкинула метрів на десять назад.

— Ну… перший млинець — як завжди, — буркнула я, злегка дезорієнтована, але ціла.

— Кхм… Однак… — тільки й вимовив магістр, витираючи бруд з обличчя.

— А що ви хотіли? Я ж попереджала, що не вмію.

— Тоді почнемо з чогось… менш вибухового, — вирішив наставник. І ми спробували воду, вітер і навіть землю.

Земля… ох, краще б ми її не чіпали. Довелося викопувати одне одного, а одяг наш виглядав так, ніби ми пірнули у багнюку по самі вуха. Але ми сміялися. Щиро, з радістю. І в той момент я зрозуміла — навчання може бути не тільки складним, а й веселим.

— Ну… могло бути гірше, — сказав магістр, і я підняла одну брову. — Принаймні, ми живі, — він підморгнув. І це справді було найголовніше.

— Ще щось спробуємо? — з ентузіазмом запитала я.

— На сьогодні досить, — відповів мій наставник. — Продовжимо завтра.

Він вже збирався йти, коли раптом зупинився, ніби щось згадав.

— Я тут дещо почитав… Про вашого звіреня. Є шанс повернути йому нормальний вигляд.

— Справді? Як?

— Якщо ви почнете підгодовувати його своєю магією — поступово, але регулярно — це може допомогти.

— Підгодовувати? — перепитала я, вловлюючи цікаву думку.

— Так. Але краще робити це під наглядом. Завтра спробуємо разом.

Моя радість була така велика, що я ледь не підстрибнула на місці.

— Дякую! Велике вам дякую!

Магістр кивнув і зник у вогняному порталі. А я, трохи заздрячи його вмінню телепортуватися, вирушила пішки. Та що там — хіба це важливо? Адже завтра ми почнемо допомагати Чіпу. І, можливо, мій дракон вже не буде ставитися до малюка з такою неприязню. Я посміхнулася своїм думкам і побігла у бік знайомих будиночків. Додому.