Розділ 49. Нова знайома

— Нежить!? — вигукнув ректор так, ніби найближчої хвилини його мав удар схопити, і я раптом дуже чітко усвідомила: не хочу бути причиною смерті голови академії. Тому, зібравши всю ніжність, що мала в запасі, я посміхнулася якомога добріше та почала говорити спокійно, лагідно, наче пояснювала щось дитині: мовляв, він зовсім нешкідливий, подивіться тільки, який милий мій Чіп… хоча, здається, я трохи перегнула — обличчя ректора скривилося в таку гримасу, ніби він ковтнув щось надзвичайно кисле.

— Але ж це… нежить! — буркнув він із тією ж інтонацією, з якою, певно, зазвичай згадував податкову.

— Та я ж його створила сама, власноруч! — спробувала я ще раз достукатися до його здорового глузду, — і тепер я за нього відповідаю. Він мій. І він буде жити зі мною, бо я несу за нього відповідальність, як мати за дитину! — я говорила пристрасно, гаряче, хоча розуміла, що ректорові, схоже, все одно. В нього, напевно, єдиною метою стало — позбутися маленької неживої істоти, яка, на його думку, порушувала весь академічний лад.

— Я не дозволю вам залишити його тут! — майже вишипів чоловік, роздратовано хитаючи головою. — Це ж… труп! Напіврозкладене тіло! — Аргумент, звісно, важкий, не посперечаєшся. Але й я мала козир у рукаві.

— А у вас, до речі, піжама в горошок і білизна в квіточку, але ж я мовчу! — зірвалася я, нагадавши ганебну сцену нашого знайомства. Так, це було жорстоко. Але я не мала іншого виходу. — У кожного свої дивацтва. Мій малюк от не зовсім живий, — сказала я вже спокійніше, з сумною гордістю. І хоча ректор захрип від обурення, на мить навіть закашлявся, схоже, мої слова досягли мети.

— Я вас зрозумів, — чоловік міцно стиснув зуби, і обличчя його набуло виразу суворої покори долі. — Можете залишити свого… вихованця, — видушив із себе він, особливо акцентуючи останнє слово, а потім, не озираючись, попрямував у бік адміністративної будівлі. Що ж, здається, я щойно офіційно нажила собі ворога. І навіть встигла порушити власну обіцянку забути про той злощасний день.

Поки я ще тільки обдумувала наслідки щойно сказаного, до мене підійшов магістр Астеріан, який увесь цей час стояв трохи осторонь, мовчки спостерігаючи. Його погляд був пильним, але не ворожим. Він мовчки струснув головою, ніби щось для себе вирішив, і раптом дістав з кишені складений аркуш, який одразу простягнув мені.

— Ваш розклад на цей тиждень, — сказав сухо, але без ворожості. — Раджу вам не спізнюватися на першу лекцію.

Я розгорнула папірець і швидко пробіглася очима по тексту. Так, все підтверджувалося — як казав Кіл, одна лише теорія. Жодної практики. Чоловік, не сказавши більше ні слова, довів мене до потрібної аудиторії, попрощався коротким поцілунком у щоку — що чомусь змусило мене почервоніти — і швидко зник у коридорі, залишивши мене наодинці з новим етапом мого академічного життя. Попереду — лекції, конспекти та цілий день, у якому потрібно вижити.

Я глибоко вдихнула, набираючись хоробрості, й відчинила двері в аудиторію. І ось знову — те саме відчуття нового початку. Наче я знову потрапила у світ, де ніхто не знає, хто я, і кожен новий погляд — це оцінка, кожна посмішка — випробування. Але ж я вже не та, що раніше. Я гордо підняла голову, широко посміхнулася і впевнено зайшла до класу, тримаючи на руках мого Чіпа — маленького, мертвого, але дорогого мені звірятка.

Здається, я справді влаштувала фурор. Студенти застигли, наче закляклі, всі погляди спрямовані на мене. Дежавю? Безумовно. Я пройшла повз мовчазну юрбу і вибрала собі місце в центрі — як завжди. Якщо вже створювати історію, то не з краєчку. Час минав, але ніхто не поспішав сідати поруч, і це мене влаштовувало: ніхто не відволікатиме, не намагатиметься заговорити, не заважатиме налаштуватися на навчання.

А коли пролунав дзвоник, я відчула, як напруження трохи спало — скоро з’явиться викладач. І як тільки я подумала про це, двері скрипнули, і в аудиторію увійшов… ректор. Серце забилось швидше, я ледь стрималася, щоб не сховатися під стіл. Але сенсу тікати не було — він і так знає, де я і в якій групі.

— Доброго ранку, студенти, — привітався він жваво, відкладаючи журнал на стіл.

— Доброго ранку, магістр, — відгукнулися ми хором.

— У цьому семестрі лекції залишаються такими ж, як і раніше, — продовжив ректор, — готуйте ручки, зошити, увагу. А для новеньких — я завжди перевіряю ваші записи. Будьте готові відповідати.

Він говорив прямо мені, не відводячи погляду. Я відчула, як починаю ніяковіти, але швидко взяла себе в руки. Ну що ж, Амі, вчитимешся, і ще й як.

— Тема сьогоднішньої лекції: «Класифікація небезпечних створінь. Перелік істот червоного списку імперії». — О, як символічно. Мені з Чіпом варто насторожитися.

Звірятко ніби вловило мій настрій — воно притиснулося до мене щільніше, ховаючи мордочку в складках мантії. Нічого, впораємося. Я міцніше взяла олівець і почала старанно записувати все, що диктував голова академії. До речі, лекцію він вів не так вже й погано — чітко, зупиняючись, щоб ми встигли занотувати, уточнюючи важливі моменти.

Я перевернула сторінку і завмерла: ректор раптово замовк. Погляд його був спрямований до дверей, де стояла світловолоса дівчина й виглядала винувато.

— Пані Орідіан, — промовив ректор з крижаним спокоєм, — радий, що ви все ж таки з’явилися.

Її прізвище здалося мені знайомим, але я не могла згадати, де чула його раніше.

— Перепрошую за запізнення, — мовила дівчина, ніби нічого не сталося. — Дозволите зайняти місце?

— Сідайте. І щоб це було останнє запізнення на мою лекцію.

Судячи з тону, краще було б запізнитися на зустріч з самим імператором, ніж на пару до цього чоловіка. Дівчина обвела поглядом аудиторію, після чого впевнено підійшла до мене.

— Можна? — тихо запитала, вказуючи на вільний стілець поруч.

— Звичайно, — відповіла я, посуваючись. — Я — Амелія.

— Христина, — потисла руку дівчина, кинула погляд на Чіпа й здивовано мовила: — Оце такої. Нежить!