Розділ 48. Живий водограй

— Отже... — наставник заговорив повільно, уважно вдивляючись у притихле створіння, яке тулилося до мене з такою довірою, ніби все ще не усвідомлювало, що опинилося в чужому, ворожому світі. Голос чоловіка був спокійний, але в ньому відчувалося щось невловимо насторожене. — ...все ж таки некромантія...

Я здригнулася. Внутрішній холод пробіг по спині, а дихання перехопило, коли я, не вірячи власним вухам, тихо перепитала:

— Ви про що?.. Це у мене? Я — некромант?

Слова прозвучали надто хрипко, майже жалібно, і я раптом зрозуміла, наскільки сильно не хочу почути ствердну відповідь. Мені здавалося, що наставник ось-ось посміхнеться і скаже, що це просто жарт або якийсь експеримент, що вдався надто вдало. Але професор залишився серйозним.

— А хіба ти не відчуваєш зв’язку між вами? — запитав він, і я, трохи зніяковіло, кивнула. Так, я щось таке й справді відчувала. Щось, що не піддавалося поясненню, але було надзвичайно глибоким, майже інстинктивним. — Це тому, що його створила ти, — пояснив він із тією ж холодною, але впевненою інтонацією. — І тепер сутність тягнеться до тебе, а ти сама, навіть не усвідомлюючи цього, намагаєшся захищати своє творіння.

Здуріти можна... Голова запаморочилась, а думки почали крутитися, мов навіжені. Створила? Я? Яке ще творіння? Та я нічого такого не робила… принаймні, свідомо.

— Це тільки зі звірами таке буває, чи... — обірвала себе, не наважуючись закінчити запитання. Але магістр, як і завжди, прекрасно вловив зміст, навіть якщо слова зависли в повітрі.

— Чи з людьми? — закінчив він, і я проковтнула клубок у горлі. Все моє тіло похололо. Підіймати мертвих людей? Ні. Ні, тільки не це. Я ж не... Я не хочу цього знати. — Розкажи мені, як це сталося. Як він з’явився? — голос мого співрозмовника став м’якшим, зацікавленим, навіть обережним. Але мені було важко зосередитися. Я сама не знала, що відповісти.

— Я... Я справді нічого не робила... — зізналася, і вперше мені самій захотілося у це повірити. Хотілося думати, що це просто збіг, дивне співпадіння обставин, що це не я створила істоту, яка зараз спокійно сиділа в мене на руках.

— Зовсім нічого? — він повторив мої слова, але з таким наголосом на першому слові, що я відчула, як обличчя починає палати. Я згадала своє «нічого» минулої ночі... але ж це не враховується? Хоча... а якщо все ж?..

Останнім часом, коли мені ставало тривожно, я інстинктивно погладжувала свій обмежувач — металевий браслет, що мав стримувати мої здібності. Так я зробила й зараз, сподіваючись знайти холодний обідок на зап’ясті, який завжди трохи заспокоював мене, як прив’язка до стабільності. Та його не було. Я нервово смикнула рукав, розглядаючи оголену шкіру, що здавалася чужою.

Ні. Ні, ні, ні. Не може бути...

— Його немає! — злякано видихнула я, погляд мимоволі вперся в обличчя наставника, який, здається, не одразу зрозумів, про що йдеться.

— Кого немає? — запитав чоловік, все ще зберігаючи спокій, хоча в його очах промайнуло занепокоєння.

— Браслету! Його немає! Ніщо більше не стримує мою магію! — мої руки затремтіли, і я вже знала цей стан. Це був початок паніки. Серце закалатало в грудях, дихання почастішало, а тіло зробилося наче ватним. Світ навколо змінився — він більше не здавався безпечним, більше не був під контролем.

— Заспокойтесь. Він не міг просто так випадково впасти, отже цьому мала бути причина, — магістр заговорив обережно, із тією особливою стриманою зосередженістю, яка завжди супроводжувала його роздуми. Я відчула, як всередині щось похололо, бо саме в цю мить до мене прийшло усвідомлення: я знаю, що стало каталізатором. Прекрасно знаю, але… як сказати своєму наставнику? Як взагалі пояснити це чоловікові, та ще й викладачеві?

— Я... Ми... — слова не йшли з вуст, вони плуталися й ковталися на півдорозі, і кожне з них віддавалося соромом у щоках.

— Ви з чоловіком? — уточнив наставник, і я, не піднімаючи очей, ледве помітно кивнула. — Завершили ритуал прив’язки? — сказав він зовсім спокійно, ніби говорив про погоду, але мене наче хтось вдарив — звідки він міг одразу здогадатися?

— Так... — визнала я пошепки, відчуваючи, як щоки палають і готові провалитися крізь землю.

— Кхм... Зрозуміло, — відгукнувся наставник сухо, без докору, але чомусь саме така байдужа реакція збила мене з пантелику. Зрозуміло? І це все? Без моралі, без допиту, без лекцій? І що тепер?.. Що мені тепер робити?

— Що тепер буде? — не витримала я і підняла погляд, повний тривоги, на його обличчя. Мені здавалося, що маг повинен щось сказати — пояснити, заспокоїти, дати вказівку чи, навпаки, вигнати мене з академії. Але замість цього він всього лише злегка всміхнувся куточками губ і тихо промовив:

— Не переживайте. Все буде добре. Тепер все буде добре.

Його слова повинні були б заспокоїти, але в голові лише зросло нерозуміння. Що він має на увазі? Чому раптом стало «добре», якщо ми щойно говорили про некромантію і неконтрольовані магічні викиди?

— Значить, ось що було причиною неконтрольованих імпульсів, — задумливо промовив він, скоріше до себе, ніж до мене. — Адже у вас це було вперше?

Я мовчки кивнула, як на сповіді, хоча всередині все стискалося. Сказати це вголос було ще страшніше, ніж визнати про ритуал. Але так, це й справді було вперше. І навіть якщо це не мало б значення, я відчувала, що для нього це — важлива деталь.

— І саме тому мій браслет зник? — запитала я тремтячим голосом, бо лише зараз повністю усвідомила, наскільки серйозно все змінилося. Браслет, який був моєю єдиною гарантією, зник, і тепер я залишилася наодинці зі своєю магією, без будь-якого бар’єру чи захисту.

— Ну, не зовсім, — злегка похитав головою наставник. — Просто, схоже, раніше ви з чоловіком вже починали ритуал, але з якихось причин не довели його до кінця...

Його слова влучали точно в ціль, ніби він не припускав, а згадував все замість мене. Я знову, як перед лікарем, який має поставити точний діагноз, змушена була кивнути.