Розділ 45. Знайомство з друзями чоловіка

— О, старосто, привіт! — першим заговорив один із хлопців, що стояли переді мною, явно впізнавши мене.

Я здивовано моргнула. Невже запам'ятали?

— Староста? Вона староста? — почулися здивовані запитання від інших.

Я ж лише стояла й дивилася на компанію, що заходила до будинку, спостерігаючи, як дракони один за одним переступають поріг. Староста… Колись це звання звучало для мене гордо, було частиною мого життя, а тепер? Тепер воно здавалося чимось далеким, майже чужим. Наче з минулого життя, що лишилося десь за горизонтом.

— Всім привіт, вже не староста, — нарешті спромоглася відповісти я, швидко приходячи до тями.

Зачинила двері, пропустивши останнього з гостей, і вперше по-справжньому поглянула на хлопців. Які ж вони величезні!

Звісно, я й раніше бачила драконів у своїй старій академії, але це було здалеку, і я ніколи не примірялася до них за зростом. А тепер… Тепер мені здавалося, що я потрапила в якийсь гігантський світ, де всі навколо — суцільні громили. Я ледве звикла до Кіларіана, а тут їх ціла зграя! Якщо я й далі опинятимуся серед таких велетнів, то ризикую заробити собі комплекс неповноцінності.

Цікаво, чи всі дракони такі? Чи це вони тут найвищі?

— А, це та сама малеча, що нас демонстративно ігнорувала на лекції з магії життя? — вирвав мене з роздумів один із гостей, голос у нього був насмішкуватий, але без злості.

— І вас це, виходить, зачепило? Як вона могла не милуватися такими красенями, як ви? — з удаваним обуренням додав інший, і компанія розсміялася.

Я вже збиралася відповісти, але не встигла.

— Ви що, вирішили дружину мою налякати? — в коридорі з’явився Кіларіан, його голос звучав спокійно, проте в ньому відчувалася тиха загроза.

Я ледь помітно здригнулася, коли він м’яко притиснув мене до себе, укладаючи в захисні обійми. Дракони помітно знітилися.

— Гаразд, жарти вбік, — першим взяв слово один із них, зробив крок вперед і ввічливо схилив голову. — Дозвольте представитися, юна леді. Я Деліріан. Головне — запам’ятайте саме мене.

Він додав до своїх слів привабливу усмішку, яка явно мала чарівний ефект на всіх, хто її бачив.

— Це ще чому? — одразу обурився хлопець за ним, скоса поглядаючи на приятеля.

Здавалося, Кіларіану набридло слухати цей цирк, бо він тихенько рикнув і, не чекаючи подальших жартів, почав знайомити мене з присутніми, вказуючи на кожного з гостей:

— Деліріан, Стімліан, Мартіан, Севаніан, Бертіан і Карліан. Вони ж Дел, Стім, Март, Севан, Берт і Карл. А це моя дружина — Амелія.

Дракон коротко, але впевнено завершив представлення й жестом запросив всіх до вітальні.

— О, зараз нас годуватимуть! — з передчуттям потер руки Дел.

Я ледь стримала усмішку. Ну все, цього дракона я запам’ятаю точно.

— Це не я, — зізналася, і тут вже мені довелося червоніти.

— Нічого собі! — одразу ж відгукнувся Берт. — Це що ж виходить? Кіларіан вміє готувати?!

Він театрально поклав руку на серце, удаючи приголомшення.

— Скільки років я його знаю, а для мене це новина. - Потім із хитрою усмішкою додав: — Амеліє, знімаю перед вами капелюха! Ви розморозили цю брилу льоду!

— Ми разом все готували, — відразу ж похвалив мене перед друзями Кіларіан, а потім, не змінюючи тону, додав: — Їжте мовчки!

Тонкий натяк всі зрозуміли без зайвих слів, і за столом запанувала тиша, порушувана лише брязкотом столових приборів і задоволеними зітханнями. Гості жваво прийнялися за частування, змітаючи все, що було на столі, наче буревій пронісся кухнею. Я не могла не помітити однієї цікавої деталі: хоча атмосфера була розслаблена й святкова, жоден із них навіть не доторкнувся до алкоголю, віддаючи перевагу соку. Дивно… Це випадковість чи якась особливість драконів? Може, спиртне їм протипоказане, щоб не наробити лиха? Потрібно буде потім розпитати про це чоловіка, але не зараз — зараз краще просто насолодитися цим вечором.

А щойно зі столу зникли закуски, хлопці розташувалися зручніше, і розмова плавно перейшла в нове русло — вони почали вводити мене в «святая святих» минулого мого дракона. Згадували різні моменти, щедро сипали подробицями, але що мене здивувало — жодного разу не пожартували гостро чи саркастично. Навпаки, вони розповідали про Кіларіана майже з благоговінням, нахвалюючи його до такої міри, що якби я не знала, що ці гості буквально напросилися до нас, дізнавшись, де ми оселилися, то вирішила б, що це продуманий тактичний хід. Наче вони спеціально хотіли ненав’язливо донести до мене, який у мене чудовий чоловік.

Після численних історій про доблесть і гідність Кіларіана розмова непомітно перейшла до більш легких тем — хлопці згадували веселі моменти з навчання в академії Польотів, сміялися з казусів, які траплялися з ними або їхніми товаришами. Мені здавалося, що вони могли б сидіти так і до самого ранку, переказуючи один одному все нові й нові пригоди. А потім розмова несподівано торкнулася викладачів, і я, навіть не підозрюючи про наслідки, випадково дізналася про одну доволі неприємну для себе річ.

— Та ти що!? — вигукнув, здається, Севан, коли з’ясувалося, хто мій наставник. Я досі трохи плутала їхні імена, що, втім, було не дивно при такій кількості нових знайомих. — Він же звір, своїм студентам і перепочити не дає!

— Зате його учнів із руками відхоплюють імперські відомства, — хмикнув Берт, відкидаючись на спинку крісла. — Він готує справжніх професіоналів. Тож не переживай, з ним ти точно свої стихії вгамуєш.

Таке «заспокоєння» навряд чи могло змусити мене розслабитися, швидше навпаки — в животі неприємно зав’язався тугий вузол від усвідомлення, що моє навчання, схоже, стане справжнім випробуванням. Але, щоб не псувати собі вечір, я лише кивнула, вдаючи, що цілком погоджуюся з почутим.

До кінця вечора я вже остаточно освоїлася серед нових знайомих і навіть дозволила собі трохи розповісти про своє життя в королівстві. Хлопці уважно слухали, не перебиваючи, але щойно я дісталася моменту, коли при переведенні з кафедри на кафедру в нас сталися «невеличкі проблеми зі стіною», компанія вибухнула сміхом. Сміялися так, що деякі навіть відкидалися назад, витираючи сльози.