Розділ 44. Кулінарні заготовки: ази для новачка

Дорогою до «Академічного» Кіларіан зберігав мовчання, даючи мені можливість спокійно роздивитися навколишню красу. І, знаєте, зараз огляд був навіть кращий, ніж будь-коли. Віз, хоч і не такий комфортний, як карета, зате відкривав дивовижний краєвид: гострі вершини гір, що велично здіймалися вдалині, біла рівнина перед ними, вкриті снігом верхівки ялин і сосен, які виглядали ще ошатнішими, ніж я пам’ятала. А чим ближче ми під’їжджали до поселень, тим більше відкривалося чудес: штучні ковзанки, веселі гірки для катання на санках, різьблені крижані скульптури, що переливалися під сонячними променями.

Ця краса аж дух захоплювала.

Коли ми дісталися міста, першою нашою зупинкою став продовольчий ринок. І що я вам скажу — списки покупок це просто скарб! Ідеш між рядами, впевнено викреслюючи те, що вже взято, і не витрачаєш зайвий час на вагання. Але найбільшим відкриттям для мене стала нова грань самостійного життя: ми торгувалися!

Спершу я навіть не зрозуміла, навіщо Кіларіан це робить — адже грошей у нас було достатньо. Та виявилося, що для драконів це своєрідний ритуал знайомства з торговцем і його товаром. І що більше вони торгуються, то більшу повагу висловлюють власнику краму. Спочатку мені це видалося дивним, та поступово я втягнулася в процес і навіть сама змогла виторгувати цілу чверть злотого на купівлю риби!

Кіларіан щиро похвалив мене, і я, відчуваючи справжню гордість за свій маленький подвиг, лише посміхнулася, отримуючи від цього неймовірну насолоду. Після ринку ми зайшли до квіткового магазину, де мій чоловік несподівано купив для мене горщик із геранню.

— Це буде твоє домашнє завдання, — усміхнувшись, пояснив він. — Подивимося, чи зможеш ти не занапастити цю бідолаху.

Я мало не пирснула зі сміху.

— Я ж цілитель, я з рослинами на «ти»! — з притиском відповіла я, гордо випнувши груди.

Але Кіларіан лише багатозначно хмикнув, явно не вражений моїм аргументом. Ну, гаразд. Раз так, то і йому буде завдання! З цією думкою я рішуче вибрала в крамниці кактус і з лукавою усмішкою вручила його чоловікові.

— Будемо на рівних, — заявила я.

Кіларіан лише підняв брову, але сперечатися не став.

Ми обережно укутали рослини в теплі накидки, щоб ті не замерзли, а потім рушили далі. Наступним пунктом мого плану була лавка, де я мала запастися всіма необхідними жіночими дрібницями для повсякденного життя.

Кіларіан же відмовився заходити зі мною, пояснивши це тим, що не хоче мене обмежувати у виборі.

— Обирай усе, що тобі потрібно, не думаючи про зайві погляди, — кинув він через плече, відходячи трохи вбік.

Я тільки зітхнула з полегшенням і, нарешті, спокійно поспілкувалася з майстром своєї справи, вибравши все необхідне. Коли ж вийшла на вулицю, то побачила, що мій чоловік вже чекає на мене у візку. Але найцікавіше було навіть не це, а маленький подарунковий пакетик, який він тримав у руках.

Я сповільнила крок.

— Що це? — підозріло примружившись, запитала.

Кіларіан лише загадково усміхнувся.

— Дізнаєшся, коли сядеш, — промовив він, злегка постукуючи пальцями по пакетику.

О, ці дракони та їхні секрети…

— Може, заїдемо до кафе й перекусимо? — запропонував Кіларіан, глянувши на мене з хитрою усмішкою, немов уже знав, що я не відмовлюся.

І справді, чому б і ні? Ми витратили чимало часу та сил на покупки, і тепер невеличка пауза, щоб побалувати себе чимось смачненьким, здавалася чудовою ідеєю.

Залишивши всі покупки у візку, прихопивши лише наші нові «домашні завдання» — горщики з квітами, ми попрямували до найближчого кафе, з якого тягнулися просто неймовірні аромати випічки та пряних напоїв. Всередині виявилося затишно, з м’яким світлом ліхтарів та дерев’яними столами, відполірованими тисячами дотиків. Замовлення наше було найпростішим — гарячий чай, запашні булочки з корицею та кілька ситних пирогів, — але після метушні на ринку ця їжа здалася мені божественною.

Ми не стали довго засиджуватися, швидко перекусивши та трохи зігрівшись, повернулися назад, не бажаючи змушувати візника довго чекати. На вулиці все ж таки не літо, і кожна хвилина, проведена на морозі, відчувалася особливо гостро.

Чоловік довіз нас прямо до воріт академії, а потім терпляче чекав, поки ми, завантажені покупками, переміщуємо всі пакунки до будинку. І ось тут почалося справжнє випробування — «велике розсортування».

Хто б міг подумати, що розкладання продуктів та речей по шафах і скриньках може перетворитися на цілу війну? Ми так захопилися процесом, що мало не посварилися, наполегливо доводячи одне одному, де має лежати хліб, а де спеції, в яку скриньку складати борошно, а в яку — сухофрукти. І хто взагалі придумав, що кухонні дрібниці можна залишати в різних кутках кімнати?

Ця справа виявилася настільки виснажливою, що, коли ми нарешті закінчили, я просто плюхнулася на стілець, важко зітхнувши, сповнена почуття виконаного обов’язку. Але, як виявилося, відпочинок мені лише привидівся. Не встигла я як слід розслабитися, коли Кіларіан отримав повідомлення через магопошту. Чоловік швидко пробіг очима текст і скептично гмикнув.

— Деліріан пише, — пояснив він, кидаючи на мене задумливий погляд. — Виявляється, вони всією компанією приїхали в академію і хочуть навідатися до нас вже сьогодні ввечері.

Я не втрималася і театрально простогнала, відкидаючись на спинку стільця.

Справді? Сьогодні?

— Що їм відповісти? — поцікавився Кіларіан, і я помітила в його очах легке очікування.

З одного боку, знайомства з його друзями мені було не уникнути, але з іншого… Можливо, це варто трохи відкласти? Хоча б до завтра? Або ще краще — до кінця місяця? Я вже була готова висловити своє бажання перенести зустріч на невизначений термін, але, подивившись на чоловіка, раптом передумала.

Він дійсно скучив за друзями. Його погляд загорівся знайомими іскорками, хоч Кіл і намагався зберігати нейтральний вираз обличчя. Мій дракон не наполягав, не тиснув, навіть поцікавився моєю думкою, хоча явно хотів зустрітися з ними якомога швидше.