Розділ 41. Метелики у моїй голові

Наступні півгодини я нервово металася по нашому з драконом будинку, намагаючись хоч якось упорядкувати речі, які привезла з собою. Я розкладала їх, перекладала, знову збирала, бо місця видавалися не надто вдалими, і потім повторювала процес заново. Все це було схоже не на розпакування, а на якийсь хаотичний ритуал заспокоєння.

— Може, все ж таки відпочинеш? — голос Кіларіана пролунав зовсім поруч, змусивши мене здригнутися. Я різко обернулася — і мій погляд одразу впав на єдине ліжко, що стояло посеред нашої з ним спальні.

Ні, ну от навіщо воно мені взагалі в очі впадає?

— Ні, спершу речі, — буркнула я, мов мантру, не стільки йому, скільки самій собі.

— Як хочеш, — не сперечався хлопець. — Тоді я перший.

Я тільки встигла кліпнути, а він уже підхопив рушники і зник у ванній. До речі, ванна кімната у нас теж була одна на двох.

- «Ооо… Судячи з хаосу в твоїх думках, наша Червона квіточка не така вже й невинна», — пролунало в моїй голові знущальне муркотіння Льото.

Я заціпеніла, а потім різко глянула на стіну, ніби могла пробити її поглядом і спопелити духа академії на місці.

- «Льото, хоч ти не починай! І так на нервах!»

- «Ой, ну хто б говорив! Ти, мабуть, себе не чуєш, як цілу півгодини шепочеш під ніс "речі-речі-речі", аби тільки не думати про дещо інше...» - Я стиснула губи. А потім, раптом згадавши, що цей нахабний привид може мати якийсь стосунок до моїх власних думок, звузила очі.

- «А звідки воно в мене взагалі взялося? Це не твоя витівка?» - На стіні миттєво проступило знайоме кругле обличчя. Губи розтягнулися в самовдоволену посмішку, і Льота поблажливо прошепотіла:

— Ти мені тут своїх тарганів не приписуй. Це все твоє, ріднесеньке.

Щоки спалахнули жаром.

— Ну і добре! — гнівно прошипіла я, намагаючись не підвищувати голос, щоб не привертати зайвої уваги. — Зрештою, я заміжня дама! Маю право і пофантазувати!

У відповідь дух тільки хмикнула. І я вже зібралася вибухнути новою тирадою, коли раптом з боку ванної почувся голос Кіларіана:

— Амі, будь добра, принеси мені штани та светр, вони на ліжку залишилися. - Здавалося б, цілком невинне прохання. Я машинально кивнула, забрала його речі й попрямувала до дверей у кінці коридору.

От тільки в моїй голові гучно відлунив саркастичний сміх Льоти.

— Ось, тримай, — постукала я у двері ванної, простягаючи руку з його одягом.

Двері відчинилися, і я мимоволі кинула погляд на Кіларіана, хоч і розуміла, що цього робити не варто. Але, як то кажуть, заборонений плід завжди солодкий… а тут ще й такий привабливий. Чоловік стояв переді мною з розслабленим виглядом, з легкістю спираючись на дверну раму, і єдине, що приховувало його тіло, — це рушник, недбало зав’язаний на стегнах. І все. Жодної сорочки, жодного светра, лише гаряча пара, що струмувала з ванної, підкреслюючи рельєф його мускулів.

- "Так, очі геть від драконячого тіла!" — суворо наказала я собі, змушуючи погляд зосередитися на чомусь безпечнішому, наприклад, на лінії його підборіддя або, в крайньому разі, на кінчиках волосся, що ще зберігали вологу після купання.

— Дякую, Амі, — м’яко промовив Кіларіан, забираючи одяг.

Його голос звучав особливо низько й оксамитово, ніби ввібрав у себе тепло ванної, і від цього просте слово подяки пролунало так, ніби він натякав на щось значно більше. Я лише кивнула у відповідь, швидко відвертаючись, щоб приховати раптову хвилю жару, яка накотилася на мене.

Минуло кілька хвилин, і мій чоловік повернувся до спальні, знову наповнюючи її легким ароматом свіжості та трав’яного мила. Я мимоволі знову подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що ж змінилося… і тут до мене дійшло. На ньому були лише штани. Светр він, схоже, «забув» одягнути, хоча я точно пам’ятала, що віддавала йому комплект.

Кімната раптово здалася мені задушливою, повітря стало густішим, а кожен рух Кіларіана — занадто виразним. Я рвучко підійшла до вікна й відчинила його, сподіваючись, що потік свіжого повітря допоможе мені відновити здоровий глузд і заспокоїти пульс, який несподівано пришвидшився.

— Ти мене наче спокушаєш, ні? — я спробувала надати своєму голосу жартівливих ноток, хоча навіть сама відчула, що прозвучало це не надто переконливо.

Очікувала, що дракон відмахнеться або хоча б вибачиться, але, як виявилося, я знову недооцінила свого чоловіка.

— А що, коли так? — його голос знизився до муркотіння, а в очах з’явився лукавий блиск. Хлопець зробив крок у мій бік, і я рефлекторно відступила назад. — Чи можу я спробувати спокусити власну дружину? - Горло миттєво пересохло, а думки заплуталися в клубок, у якому не лишилося місця логіці.

— "Ой-ой… Здається, тут стає спекотно, мені час тікати", — зненацька пролунав голос Академії, який, судячи з усього, звучав лише у моїй голові.

- "Стій! Не залишай мене одну з ним!" — благально вигукнула я подумки, але Льота мене не слухала. — "Зрадниця!" — прошипіла я, коли у відповідь мені прозвучав лише приглушений сміх.

Вона втекла!

— Чому мовчиш? Я тебе налякав? — у голосі Кіларіана з’явилася нотка стриманого занепокоєння, і, судячи з його виразу обличчя, він справді переймався тим, що, можливо, зайшов надто далеко.

Я зіщулилася в кріслі, раптом усвідомивши, що тим самим сама ж позбавила себе можливості для втечі.

— Н-ні… — видихнула, але прозвучало це не надто впевнено.

Знову кинула на нього погляд і, як на зло, він миттєво опустився на чоловічі груди.

- "Очі вище, розтяпа!" — гримнула я на себе в думках, змушуючи погляд піднятися до його обличчя.

І тут зрозуміла, що зробила ще більшу помилку. Адже саме в цей момент Кіларіан повільно провів язиком по своїх пересохлих губах. Я проковтнула слину. А потім щось у мені ніби клацнуло, змушуючи забути про всі застереження, які я ж собі й встановила.