Розділ 38. Випробування стихіями

Ми стояли посеред білого поля, і якби не чіткий контур захисного купола, то я б вирішила, що нас занесло кудись на забуті богами землі. Вітер гуляв безперешкодно, а холод пробирав до кісток, і, чесно кажучи, мені вже трохи набридло чекати.

Ректор, здається, теж випав у прострацію, бо просто стояв, витріщившись кудись у далечінь. Я зіщулилася й почала ходити туди-сюди, намагаючись хоч якось зігрітися.

— Весь час забуваю, що люди мерзнуть, — раптом видав Орідіан, глянувши на мене, ніби щойно пригадав якусь забуту істину.

Я зиркнула на нього з надією, що чоловік зараз дістане якийсь магічний артефакт із функцією "тепло та затишок". Але ж ні.

— Скоро почнемо, і ви зігрієтеся. - Якось його тон не надто мене втішив. Ой, ну й ляпнув…

А потім... почалося. Один за одним на полігоні почали з’являтися чоловіки. Багато чоловіків. Дуже багато чоловіків. І хоча б одна жінка для різноманітності! Але ні, їх кількість вже перевалила за десяток, і з кожним новим прибулим моя тривога росла, наче дріжджове тісто.

— Ну ось, начебто всі й зібралися, — констатував ректор. — Можемо починати.

Знати б ще, що саме починати...

Орідіан посміхнувся (а від того в мене мурашки побігли) і кивнув сивому чоловікові, який стояв поруч. Той зробив крок вперед, злегка вклонився, а потім виставив руку, навколо якої почав формуватися невеличкий вихор. Він закрутився, розростаючись, і… рвонув у мій бік.

— Здається, мене атакують... — ледь чутно прошепотіла я сама собі.

І це було б не так страшно, якби в мене спрацював хоч якийсь захисний інстинкт! Я намагалася звести щит, але з браслетом це чомусь не вдавалося. От же ж зараза...

Я глянула на руку й судомно пригадала, що кажуть у таких випадках? Ах, так! Клин клином вибивають. Ну добре, спробуємо відповісти тим же. Я зосередилася й спробувала створити власний вихор. Очікувано, нічого путнього не вийшло. Але от що цікаво: я відчула, як навколо мене ворухнувся легкий вітерець. Та ну, це ж як проти списа з соломинкою йти! Але часу на роздуми не було, тому я пустила цей вітерець назустріч атакуючій магії, щиро сподіваючись, що хоч щось спрацює.

І… воно спрацювало. Диво сталося на моїх очах. Вихор мага злився з моїм "захистом", ущільнився, змінив напрямок і… зі швидкістю блискавки полетів назад, просто в чоло сивому чоловікові.

Ой.

Той зробив півкроку назад, намагаючись не впасти, і в його очах з'явилося дуже красномовне: Що це було?! Я нервово проковтнула.

— Кхе... — тільки й видав цей маг, поспіхом відступаючи до решти чоловіків.

Мені навіть стало трохи соромно. Ну, зовсім трохи.

А наступним вперед вийшов викладач у коричневій мантії. Чоловік білозубо мені посміхнувся, і я спробувала відповісти тим же, але, мабуть, у мене вийшов такий собі оскал хижака, адже чоловік ледь помітно відсахнувся. Втім, посмішку не втратив.

Щось він задумав…

Навколо було тихо. Надто тихо. Жодних спалахів, жодних заклинань, жодних потоків магії. Але щось підказувало мені, що це ще не кінець. Я опустила погляд униз і…

— Ой, ні-ні-ні, тільки не це, — простогнала, коли помітила, що сніг переді мною почав здійматися горбками, наче щось велике і… повзуче наближалося під землею.

Усі знають: повзучі штуки — це зло. Особливо змії. І черв'яки. Мені це зовсім не подобалося. Я виставила руки перед собою в надії зупинити магічного черв'яка… і він, звісно ж, навіть не подумав зупинятися! Навпаки — почав рухатися швидше, набираючи розміру та нахабства.

— Будь ласка, рідненький, досить мене лякати… — пробелькотіла я подумки, одночасно опускаючи руки в сніг, намагаючись дістатися до землі.

І ось тут стало по-справжньому моторошно. Щось м'яке й тепле тицьнулося в мої пальці, ніби обнюхуючи їх.

Ой-ой-ой… Моя природна реакція? Відсмикнути руки й бігти в невідомому напрямку, верещачи, наче магічна сирена. Але я змусила себе не рухатися.

Дихай, Амеліє. Дихай.

Якщо це і є земна магія, то нехай вона… ну, не знаю… відчує, що я не ворог? Черв’як (або що воно таке) раптом затих, а по снігу навколо мене пройшла хвиля.

Ректор злегка підняв брови. А ось професора, який мене атакував, ця хвиля гарненько струсонула.

Ха, от і маєш!

А потім сталося ще одне диво: черв’як, замість того щоб мене атакувати, м’яко обвив мене кільцем і завмер, неначе вирішив, що ця людина мені підходить, нехай живе. Я полегшено зітхнула.

Холодно? Та з мене вже сім потів зійшло!

Професор щось незадоволено буркнув собі під ніс, заслуживши від ректора академії дуже грізний погляд. І, вочевидь, вирішив не випробовувати долю — швиденько відступив назад.

Наступним випробовувати мене взявся професор магії води. Тепер, коли я нарешті змогла розрізняти викладачів за кольорами їхніх мантій, з’явилася ілюзія контролю над ситуацією, а разом із нею — слабка, але така бажана впевненість у власних силах. Я зробила глибокий вдих, заспокоїлася та приготувалася до чергового магічного удару.

Проте чоловік навіть не спробував вигадати щось грандіозне, не вимовив жодного складного заклинання і не створив химерного вихору енергії. Ні, він просто взяв і… хлюпнув у мене водою. Посеред засніженого полігону.

Оце так номер!

Я ошелешено кліпнула, машинально стискаючи краї плаща, з якого вже стікали холодні струмки. Поки я намагалася збагнути, що взагалі сталося, професор задоволено усміхнувся і вже було зробив крок назад, до своїх колег, коли раптом…

Прямо перед його обличчям завис невеликий водяний м’ячик. Я навіть не встигла осмислити побачене, як він різко смикнувся вперед і з розмаху плюхнувся чоловікові в обличчя, повторивши його ж прийом.

І що найдивніше — цього разу це точно була не я.

— «Не дякуй», — пирхнула у мене в голові Льота, і я відчула, як її присутність миттєво згасає.