Розділ 35. Співбесіда з ректором

Всю ніч я крутилася в ліжку, безуспішно намагаючись заснути, а коли втома нарешті взяла своє, настав час вставати. У підсумку, з відчуттям легкої побитості та темними колами під очима, я стояла в холі маєтку, вислуховуючи настанови Кларіс:

— Нічого не бійся, будь сміливою, дівчинко моя. У будь-якому випадку сім'я завжди підтримає тебе.

Так-так, у мене все вийде, головне — вірити в себе. Десь я це вже чула.

— Я буду старатися, — тільки й змогла відповісти, прямуючи за Вірраліаном, який сьогодні був підозріло мовчазним.

Проводжала нас майже вся Сайнія. Як виявилося, відправити сина чи доньку в академію Польотів вважалося не менш престижним, ніж потрапити на бал до самого імператора. В очах жителів читалося щось на кшталт: «Ти вже не підведи», ніби я була їхньою єдиною і найулюбленішою дочкою.

А у них тут не заведено закидати гнилими томатами тих, хто провалився? Не дуже хотілося б приймати такі ванни.

Несміливо посміхаючись сусідам, я намагалася заштовхати свою сумку до карети, прямісінько на коліна Кіларіану. Я б і себе туди сховала, та доводилося відстоювати належне: усміхатися та обіцяти постаратися на славу.

— Може, вже поїдемо? — терпіння мого дракона, здається, не таке вже й безмежне.

— Звичайно, їдьте, — благословив нас у дорогу староста містечка.

І мене швиденько посадили поряд із чоловіком. А що, так можна було?!

Дорога виявилася неблизькою, тож ми кілька разів зупинялися перекусити й дати коням відпочити. Останнім перевалочним пунктом стало невеличке селище з промовистою назвою — Академічне. Ми під’їхали до нього вже ближче до вечора й оселилися у веселому заїжджому дворі під назвою «Хрюк і Хряк». Колись його заснували два брати, а тепер тут господарювали їхні сини.

— Дітей на навчання відвозите, шановний? — поцікавився один із власників.

Дітей? Це ми з Кілом — діти?! Смішні вони. Навіть не сумніваючись, визначили у Вірраліані батька сімейства й тепер говорили лише з ним, нас із чоловіком наполегливо ігноруючи.

— Дочку до академії відвожу, вирішила змінити заклад, — спокійно відповів старший дракон.

Ого, він давно не був таким відвертим. Невже знайомі?

— І правильно! Наша академія — найкраща в імперії! — гордо заявили чоловіки, ніби самі причетні до її репутації.

Мене поселили в світлу та теплу кімнату, затишну й по-домашньому приємну. Камін тут був не лише для декору — він справді грів. Саме те, що потрібно в холодну зимову ніч. Я підійшла до вікна й поглянула на засніжені вулиці. Навіть не віриться, що всього пів дня тому ми виїжджали з літньої Сайнії.

Розмістившись у кріслі біля каміна, що весело потріскував, я знову поринула в думки про батьків. Як вони там? Чи сумують без мене? Сподіваюся, що у них все добре й вони більше не гніваються на свою недолугу доньку. Трохи посумувавши, я вирішила лягти раніше. Завтра на мене чекала академія Польотів, а разом із нею — нове життя. І, можливо, нова я.

Підняли мене ще в суцільній темряві, аргументуючи це тим, що ректор — пташка рання й любить таких самих ранніх пташок. Я при цьому лише позіхала, активно махаючи головою та погоджуючись із усім, аби швидше потрапити до карети. Там хоч годинку ще можна буде подрімати.

В академію ми прибули, коли годинник ще не пробив і шостої ранку. При цьому розбудили бідолашного стражника на пропускному пункті. Він, голосно позіхаючи, проклинав нас на чому світ стоїть.

Ну так, я й сама не рада, але що вдієш, якщо треба з’явитися рано?

До кабінету ректора ми йшли без супроводу. Вірраліан чудово орієнтувався в хитросплетінні академічних коридорів, тож незабаром ми опинилися біля приймальні. Постукавши у двері й не дочекавшись відповіді, зробили крок всередину. Було ще темно. І порожньо.

— Може, зайдемо трохи пізніше? — я з надією поглянула на Вірраліана. Ось зараз він скаже: «Та справді, зарано, давай зайдемо після обіду», і ми повернемося в теплу карету. Але ж ні. Дракон навіть не поворухнувся.

— Ми повинні прийти раніше, — непохитно відповів він, і мені залишалося лише приречено зітхнути.

На щастя, від Вірраліанового мовчазного осуду мене врятував дух секретаря, що з ефектним пух матеріалізувався за своїм столом. Виглядав він так, ніби працював безперервно останні кілька десятків років. Втомлений, насуплений, але при цьому повний рішучості бути максимально важливим.

— Зручно, — пробурмотіла я собі під ніс, поки він складав якісь папери. — І зарплату платити не треба, і годувати не доводиться. Тільки підживлюй магією — і маєш ідеального секретаря.

— Бей, ректор у себе? — Вірраліан навіть не намагався приховати, що почувається тут, як удома.

— Ах, це ви, пане Вінгеде! — дух спершу картинно здригнувся, а потім значно випростався, поклавши руки на стіл. — Ректор буде з хвилини на хвилину. Просив вас почекати. Дуже зайнятий.

Він підкреслено поважно взяв якийсь документ, ніби це був не звичайний папірець, а грамота, що визначає долю імперії. Потім перевернув його, поклав убік, узяв наступний… і так кілька разів. Я з підозрою примружилася. Чи не була ця вистава призначена для одного-єдиного глядача, тобто для Вірраліана?

Але сперечатися з духом не мало сенсу, тож ми вмостилися на м’якому дивані та почали чекати. Довго. Дуже довго. Я встигла перерахувати всі завитки візерунка на шпалерах, скласти список справ, які ніколи не буду робити, і навіть подумати, що, може, ректору слід було б подарувати годинник.

А коли Вірраліан тяжко зітхнув втретє, секретар зрештою змилувався:

— Побудьте хвилинку тут, я дізнаюся, коли пан Орідіон зможе вас прийняти, — Бей зник у повітрі, а ми залишилися віч-на-віч із рекламним буклетом на столику перед нами.

Я взяла його в руки та спробувала знайти щось цікаве. Можливо, там була карта таємних виходів з академії? Або список їдалень із позначками «тут годують смачно, а тут — небезпечно для життя»? Ні. Там були лише усміхнені студенти, що ніби ненавидять стипендію менше, ніж зазвичай, і пишні промови про «майбутнє польотів». Що ж, мені залишалося лише чекати.