Розділ 34. Суворі будні абітурієнтів, або як вступити до академії Польотів

Спускаючись сходами, я страшенно нервувала. Вперше я ось так відкрито заявляла про свій вибір. Раніше, навіть у стінах академії, намагалася не висуватися, щоб не привертати зайвої уваги. Але зараз все було інакше. Внизу на мене чекав мій чоловік. І я мала показати йому, що готова до початку наших стосунків, готова почути його.

Так, у нас із Кіларіаном все склалося навпаки: ми не зустрічалися, не впізнавали один одного крок за кроком, а подружжям стали з волі випадку. Але хіба це означає, що ми не зможемо полюбити одне одного? Не зможемо знайти своє щастя в цьому шлюбі?

Він поруч. Завжди. Допомагає, підтримує, захищає. І було б безглуздо заперечувати очевидне: він потрібен мені, а я — йому. То, може, нам варто спробувати?

Ці думки проносилися в голові зі швидкістю світла, поки я наближалася до хлопця, який став не лише моїм чоловіком, а й моїм захисником. Я нервово вчепилася в край сукні, але трималася прямо, намагалася не опускати очей. На останній сходинці я раптом оступилася — і ледь не звалилася вниз. Але міцні, теплі руки мого дракона стали моїм порятунком.

— Це ж треба, а я вже занервував, чи не підмінили мою дружину, — промовив Кіларіан із хитрою усмішкою. — Ну не могла вона бути такою ідеальною. Але все гаразд, моя незграбна леді повернулася. - Це що, комплімент? Чи привід його стукнути? На жаль, при батьках таке не дозволено. Хоча руки прямо-таки свербіли.

— Не хотіла тебе розчаровувати, — мило посміхнулася я, поправляючи бретель сукні, що з’їхала.

— Всі готові? Можемо йти? — Кларіс вже потягла Вірраліана вперед, ніби це не ми запізнювалися, а чоловіки змусили нас чекати.

На вулицях було підозріло порожньо. Здавалося, все містечко зібралося подивитися театральну виставу, і тільки ми ще пленталися вулицями. Йти було не дуже зручно, але Міллі задала гарний темп, тож я намагалася не відставати.

Повернувши до парку, ми попрямували до найбільшої галявини — вона стала центром культурної події в Сайнії. На швидку руку збиті сцена і лавки зовсім не виглядали кустарно, навпаки, було видно, скільки копіткої праці вклали чоловіки містечка.

Для Вінгедів місця зайняли заздалегідь — ще й одні з найкращих! Ми встигли саме вчасно: артисти вже закінчували приготування, а на сцену вийшов ведучий, оголошуючи тематику сьогоднішнього виступу.

Всі затамували подих, спрямовуючи свої погляди на сцену, навколо якої світло згасло, залишаючи лише тонкий промінь, що м’яко висвітлював тендітну фігуру дівчини. Занурення в казку почалося: мені здавалося, що я не просто дивлюся виставу, а проживаю історію разом із героїнею, сміючись із кумедних моментів і ледве стримуючи сльози, коли на підмостках траплялися сумні сцени. Вся постановка була вивірена до найдрібніших деталей: артисти повністю вжилися у свої ролі, а музика плавно перепліталась із майстерно створеними декораціями. Такої чистої, щирої гри я ніколи не бачила, і хоча мені було трохи сумно прощатися з цією чудовою історією, я відчувала, що вона назавжди залишиться в моєму серці.

Ця вистава залишила в моїй душі незабутні враження, і я по-новому поглянула на життя сім’ї, в яку потрапила. «Будь-яке щастя треба заслужити», — вчила нас розіграна постановка, і тільки зараз я звернула увагу на переплетені пальці старших драконів, на маленький шрам над губою у Кларіс та на закоханий погляд, яким Вірраліан дивився на неї. Здавалося, що в цей момент немає нікого щасливішого, ніж вони, і це тепло змушувало мене мріяти про своє власне майбутнє.

А коли пролунав останній акорд заключної пісні, артисти застигли в поклоні, а глядачі піднялися зі своїх місць, вибухаючи шквалом аплодисментів, ніби підтверджуючи, що кожна емоція, кожна крапля поту була варта цього чарівного вечора.

Проте на цьому прекрасний вечір не завершився: лавки швидко прибрали, і чоловіки вийняли заздалегідь припасені пледи, перетворюючи атмосферу культурного відпочинку на затишні посиденьки під відкритим небом, наче невеличкий нічний пікнік. Кожна сім’я зайняла своє улюблене місце, дістаючи з сумок кошики з їжею, смакуючи останні миті розслаблення. І коли тільки, здається, все було готове для нового етапу вечора, почалося таке, що Кіларіан назвав «паломництвом сусідів» — спроби драконів познайомитися з новою невісткою Вінгедів, що викликали не лише посмішки, але й легкий хаос у затишній атмосфері пікніка.

Я навіть розгубилася від такого ажіотажу. Жінки та чоловіки по черзі підходили до нашої дружної компанії, приносили щось смачненьке, пригощали мене й Кіларіана, бажали довгих років щасливого подружнього життя. Це був свого роду ритуал — так містечко зустрічало кожного нового жителя. Але, звісно, мене ніхто не попередив, щоб заздалегідь не злякати.

Так я й познайомилася з доброю половиною драконів Сайнії. Але, як виявилося, це був лише початок. Батьки Кіларіана "заспокоїли" мене, заявивши, що з завтрашнього дня на мене чекають постійні запрошення в гості та «візити ввічливості». Схоже, спокійного життя мені й тут не бачити.

Ситуацію врятував Вірраліан, оголосивши, що за два дні ми вирушаємо до Академії Польотів, де на мене чекає зустріч з ректором та співбесіда. Від почутої новини легше не стало, але головне — мене не відмовилися прийняти, а погодилися розглядати на загальних умовах.

Що питатимуть на співбесіді? До чого краще готуватися? Цими питаннями я тут же засипала голову сімейства, але той лише загадково посміхнувся й відповів так, що ще більше мене заплутав:

— Дізнаєшся на місці. - От же, ніякого співчуття до бідолашної мене!

Спати я лягала сповнена рішучості витримати будь-яке випробування, але вранці впевненість якось розчинилася в ранковому тумані, залишивши по собі лише стійке бажання дізнатися, що ж на мене чекає в кабінеті ректора.

— Горе мені! Бідна я, нещасна! — починала голосити, варто було тільки побачити когось із драконів, пов'язаних із академією.

— Амі, це не спрацює, — поблажливо відмахнувся Кіларіан.

От же... дракони! Де ж їхнє співчуття та любов до ближнього? Навіть мій дорогий чоловік не поспішав ділитися зі мною хоч якоюсь інформацією.