Кіларіан міцно стиснув мою долоню, і ми разом вийшли надвір. Спочатку я відчувала себе трохи не в своїй тарілці — здавалося, що всі навколо косяться на мене і перешіптуються. І, знаєте, не здавалося.

Погляди і справді ковзали по мені, як по дивині століття. Але, як з’ясувалося пізніше (дякую, Бетті за відкриті очі), причина була не в тому, що я нікчемна людська дівчина, яка випадково затесалася в поселення драконів. Ні. Вся справа була в тому, що я йшла за руку з молодшим із Вінгедів. І цього, судячи з реакції перехожих, точно ніхто не очікував.

— Заспокойся, тобі сподобається, — білосніжна посмішка Кіла нервувала мене ще більше. Особливо у поєднанні з його двозначними фразами.

Я кинула на нього підозрілий погляд.

— А ти впевнений, що мені сподобається? Бо не хотілося б розчаровуватися після таких високих очікувань, — відповіла я в тон, змусивши дракона голосно розсміятися.

— Сайнія не може не сподобатися! Ось побачиш! - І сказано це було з такою непохитною впевненістю, що я й сама одразу ж йому повірила.

Ми йшли вузенькою вуличкою, і я несподівано помітила, що тут зовсім немає карет. Взагалі. Ніхто не користувався кінним транспортом, всі пересувалися виключно пішки. Втім, ні. Не всі. Двічі мені назустріч промайнули дракони на… двоколісних штуках. Я буквально застигла посеред дороги, проводжаючи поглядом оте диво техніки.

— Вони що, не бояться впасти? — пробурмотіла я, і тут же почула розважливий голос Кіла:

— Хочеш покататися на велосипеді? - Я з сумнівом витріщилася на хлопця, намагаючись зрозуміти, він жартує чи ні. Але Кіларіан виглядав дуже серйозним. Хіба що очі його світилися від передчуття розваги.

— А я не впаду? — чесно зізналася у своїх побоюваннях.

— Я буду тебе тримати. - Якщо так, то чому б і не спробувати?

— Гаразд! — впевнено кивнула я. — Куди йти?

Треба було поспішати, поки у мене ще вистачало запалу. Бо якщо дам собі хоча б хвилину на роздуми, то точно злякаюся та передумаю. Я вже була готова йти куди завгодно, аби тільки подивитися на ці диво-машини зблизька, коли мій погляд зачепився за вивіску.

«Про-кат» - Я б і не звернула на неї уваги, якби не дивні закарлючки під написом.

Звісно, я вчила мову драконів, але вперше побачила її не в книзі, а в реальному житті.

— Це що? — зацікавлено спитала, ткнувши пальцем у напис.

Кіларіан підняв вказівний палець, немов професор перед лекцією, і я внутрішньо приготувалася до довгої історії.

— О, це дуже цікаво! — почав він з ентузіазмом. — Цю ідею ми запозичили у передгірних гномів, коли були з візитом ввічливості. Тоді мій батько ще був радником імператора. - Я зацікавлено підняла брову.

— І що це за ідея?

— Дуже зручна штука, — він зробив багатозначну паузу. — Коли тобі щось потрібно саме зараз, але ти не можеш собі дозволити це купити, або знаєш, що використовуватимеш річ лише раз, то навіщо витрачатися?

— Тобто… ти хочеш сказати, що тут можна взяти велосипед напрокат?

— Гноми і не таке можуть запропонувати, — задоволено кивнув він. — Ну що, випробуємо?

Ох… здається, я потрапила.

— Це правда, гноми ті ще скнари, — я хитро примружилася, згадавши розповіді свого тата. Він теж багато подорожував і завжди привозив з далеких імперій та королівств не лише сувеніри, а й історії, які ми з сестрами слухали, роззявивши роти. О, ці вечори читання біля каміна! Деякі моменти я пам’ятала й досі.

— Тільки ти їм цього не кажи, — Кіларіан ледь помітно кивнув у бік «Прокату», звідки саме виходив… гном.

Я завмерла, намагаючись приховати раптовий напад цікавості.

Класичний представник своєї раси: невисокий, кремезний, з густою сивою бородою, яка спадала мало не до пояса. Він був схожий на тих гномів, яких я уявляла за татусевими розповідями, і від цього мені захотілося підійти ближче та роздивитися детальніше.

— Вітаю, шановні, — його голос був низьким і хриплуватим, але не грубим, радше теплим, немов дідусь вітав онуків після довгої розлуки.

— Добридень, майстре Свіфт, — Кіларіан без зайвих церемоній перейшов до справи. — Можна нам велосипед на пару годин?

Гном уважно оглянув мене з ніг до голови, ніби прицінюючись, а потім уточнив:

— Для юної леді? - Я нарешті отямилася від споглядання і змогла відповісти:

— Доброго дня, так, для мене. - Я навіть усміхнулася. Зрештою, судячи з поважного віку майстра Свіфта, цілком можливо, що він справді дідусь комусь.

— Зараз ми щось підшукаємо, — чоловік сховався у лавці, залишивши мене з Кілом.

— Посидь поки що тут, — дракон кивнув на лавку біля входу в «Прокат», а сам, не пояснюючи нічого, стрімко рушив у сусідній магазинчик.

Я встигла подумати, що він втік від відповідальності (або ж вирішив пошукати шолом, адже знає мою координацію рухів), але вже за кілька хвилин Кіларіан повернувся… із двома порціями морозива.

Я здивовано кліпнула.

— Це що, хабар, щоб я не боялася? - хлопець розсміявся і простягнув мені холодну солодку кульку в хрусткому ріжку.

— Скоріше стимул. А ще я просто не можу чинити опір бажанню побачити тебе з носом у морозиві. - Я фиркнула, але ріжок все ж взяла.

От все ж таки цей лускатий може бути милим, якщо захоче! Хоч і я сама той ще подарунок долі.

Ми якраз встигли з’їсти по половині, коли з лавки повернувся гном, виводячи… ну, щось дуже дивне. Це точно був велосипед. Але трохи неправильний. Окрім двох великих коліс, у нього ззаду були ще два маленькі, ніби він не до кінця виріс. Я здогадалася, що це якийсь стабілізатор, аби я не впала, але Кіларіан, звісно ж, вирішив прокоментувати:

— Бачу, майстер Свіфт одразу зрозумів твої приховані таланти.

— Я зараз тобі в лоба заїду, — пробурчала я, але без злості.

— Це вже після навчання.

— А я думала, ми на побачення прийшли, а не на каторгу…

— Так хто ж винен, що тобі захотілося саме цього? — дракон підморгнув, а я закотила очі у відповідь.