Розділ 30. Пропозиція, від якої просто неможливо відмовитися

Обійми обіймами, але обід ще ніхто не скасовував. І тут на нас чекала невелика проблема… Точніше, на мене. Бо з моїми кулінарними талантами навіть чай заварити без пригод – вже досягнення. Я чесно зізналася в своїй безпорадності на кухні, а дракони лише з розумінням гмикнули та, перекинувшись поглядами, дружно попрямували готувати.

Ви коли-небудь бачили, як готує чоловік? А якщо їх троє? Причому всі – вогнедишні, вперті та самовпевнені до неможливості?

Мене безцеремонно посадили на стілець біля вікна, а самі заходилися чаклувати над їжею. Причому не просто нарізати хліб і ковбасу, як я звикла, а влаштували справжній кулінарний спектакль. На кухні щось різалося, варилося, парилося і навіть шипіло на сковорідці. Я ж, ковтаючи слину, спостерігала за їхньою синхронною роботою.

Виявляється, якщо брати-дракони не сваряться, вони здатні на чудеса… принаймні на кухні.

З кожною хвилиною аромат їжі ставав все нестерпнішим, а мій шлунок почав подавати звукові сигнали SOS. І ось, коли я вже ледь не кинулася на стіл з криком «дайте хоч шматочок!», на кухні з’явилися нові дійові особи.

Дві дівчини впурхнули в приміщення, немов різнокольорові метелики — легкі, повітряні, витончені. Я навіть замилувалася ними, бо такої грації можна було тільки позаздрити. Ех, я поруч із ними точно виглядала гусінню-переростком…

— Як смачно пахне! Кіл, ти готуєш?! — здивовано вигукнула одна з них, захоплено дивлячись на мого новоявленого чоловіка.

Я теж подивилася на Кіла по-новому. Схоже, раніше він особливо не захоплювався кулінарією. Або просто не було для кого, — миттєво народилася в голові думка, яка трохи потішила моє самолюбство. Правда, довелося тут же її відігнати, щоб не зазнаватися.

— А де батьки? — поцікавилася друга дівчина, і мене вона при цьому вперто не помічала.

Ну-ну, цікаво, це просто випадковість чи тактика?

— Скоро будуть, — Лір посміхнувся низенькій брюнетці, що стояла поруч, а потім ніжно поцілував її в щоку. Мені навіть стало трохи… завидно? Але лише злегка. Ну, чесно.

— Ой! А ти хто? — нарешті мене помітили. І не просто помітили, а синхронно підійшли впритул, уважно вивчаючи так, що я мимоволі зіщулився. Ну от, допиталася!

— Я… — Ну хто я тут? Гостя? Чужинка? Жертва обставин? — Амелія Стайл…

Але договорити не встигла. Кіларіан, що з’явився порчу, немов тінь, вклинився між нами й, ніби це найочевидніша річ у світі, представив мене так, що я мало не поперхнулася повітрям:

— Знайомтеся, дівчата, це моя дружина — Амелія Вінгед. Амелія, це Крісті та Бетті, дружини Сіма та Ліра. - Отак просто. Без пафосу, без обговорень і без зайвих пояснень. Дружина.

Я відчула, як обличчя заливається рум’янцем. Не знаю, чи то від несподіваного представлення, чи від того, як Крісті й Бетті переглянулися, а потім посміхнулися мені… якось із розумінням, ніби вже все про мене знали.

— Так ось який сюрприз ти мав на увазі! — руда дівчина штовхнула в бік усміхненого Сіма, а потім без жодних церемоній зробила крок до мене й стискула в міцних обіймах. — Ласкаво просимо в сім’ю, Амелія.

— Ми раді, що у Кіла тепер є ти, — додала друга, теж обіймаючи мене.

Ну все. Тепер я точно розплачуся, адже так просто не буває. Чи буває?

— Ну ось… Вона знову вогкість розводить. Кіл, розберися зі своєю дружиною! — Лір, як завжди, вчасно встряв зі своїми дотепними ремарками. І доказом тому став дружний сміх, що прокотився кухнею.

— О, здається, ми прийшли саме вчасно, Кларіс, — а ось і старші Вінгеди завітали.

— Ви завжди вчасно, — з усмішкою відповіла Крісті, вправно підхопивши зі столу дві миски з салатами. — Зараз тільки в їдальні накриємо.

Я вирішила наслідувати її приклад, узявши тацю з хлібом і соусами, коли з-за спини знову пролунав веселий голос Ліра:

— Схоже, нам доведеться розширюватися з такими темпами! - Регіт заповнив приміщення, і всі дружною компанією підхопили тарілки з їжею, прямувавши до їдальні.

Там із такою ж швидкістю накрили на стіл і розсілися, кожен на своє місце. Тепер і для мене знайшлося таке — поруч із Кіларіаном.

Тут все було інакше. Ніяких тобі світських бесід, натягнутих посмішок і придушеної тиші за столом. Кожен говорив про що хотів, а головне — його слухали. Так і цього разу. Мене розпитували про навчання, про життя в королівстві, цікавилися, які у мене плани на майбутнє. А потім Бетті раптом нахилилася ближче й запитала:

— А ти будеш вчитися в Академії Польотів? - Виявляється, вона там навчається вже на третьому курсі.

Я зніяковіла, не знаючи, що й відповісти. Хотіла б! Дуже хотіла б! Це ж єдине місце, де мені можуть допомогти навчитися справлятися зі своєю магією. Але туди практично неможливо потрапити. Я чесно про це сказала веселій брюнетці, яка, здається, була такою ж сміхотушкою, як і її чоловік. І навіть не уявляла, що та відповість мені щось таке, від чого я мало не вдавилася шматком хліба.

— Так хіба це проблема, якщо ти цього хочеш? Тату? — Бетті з цікавістю подивилася на Вірраліона, навіть трохи підбадьорливо.

Тату? Вона називає так батька свого чоловіка? Чи свого? Чи тут узагалі якісь свої звичаї? Я швидко відволіклася від цього питання, бо всі очі зараз були прикуті до голови сімейства. Вірраліон спокійно кивнув і, трохи посміхнувшись, дістав з кишені браслет. Красивий, масивний, з металу, що загадково виблискував у світлі ламп. Він поклав його на стіл прямо переді мною.

— Ми взагалі планували ввечері тебе про це запитати, але коли вже так… — він легким рухом пальця провів по обідку браслета. — Він обмежить твою магічну силу, зменшить неконтрольовані виплески та дозволить тобі без остраху черпати магію. Не боятися, що можеш зашкодити собі або близьким.

Я мовчки витріщалася на нього, намагаючись зрозуміти, що тут взагалі відбувається.

— Такі браслети виготовляють у кожній родині для новонароджених, — продовжив він. — І знімають тільки тоді, коли дракон вже здатний контролювати силу, яка в ньому живе. Зазвичай батьки приймають це рішення за свою дитину. Але…