Розділ 29. Слабкість монарха

Маєток Стайлінгів

Гучні кроки розірвали тишу будинку, коли схвильований батько сімейства практично влетів у хол, а потім стрімголов кинувся сходами нагору. Його серце калатало, мов навіжене, а думки металися, наче загнані у пастку птахи. Він щойно повернувся з відомства, і новини, які там отримав, не залишали жодного шансу на зволікання.

Двері до кімнати дружини розкрилися рішучим рухом.

— Кохана, збирайтеся, ми їдемо прямо зараз, часу немає, — голос його був твердий, але дружина миттєво вловила у ньому нотки стриманого занепокоєння. — Беріть тільки найважливіше, решту купимо на місці.

Жінка, яка до того неквапливо перебирала прикраси, що планувала взяти з собою в поїздку на північ, підняла голову та здивовано подивилася на чоловіка.

— Але до чого такий поспіх?

Вона звикла до його розсудливості, до виважених рішень, але зараз перед нею стояв чоловік, якого гнала вперед невидима, але явно відчутна загроза.

— Думаю, у нас великі неприємності, — голова сімейства не став розтягувати пояснення, бо час і справді спливав занадто швидко. — Король зараз у драконів, і, якщо Вінгеди не віддадуть йому дружину їхнього сина…

Він не договорив, та й не потрібно було. Герцогиня вже й так зрозуміла, що ситуація серйозна. Її шкіра вкрилася сиротами від однієї лише думки, що станеться, якщо їхній король не отримає бажаного.

Вона кивнула, швидко відкладаючи непотрібні дрібниці та хапаючи лише найцінніше.

Тим часом чоловік вже прямував до кімнат дочок.

— Астелія! Кіралія! — його голос луною прокотився коридорами маєтку, змушуючи служниць здригнутися.

Дівчата й так були зайняті зборами, але, почувши різкий тон батька, здивовано переглянулися.

— Беріть найголовніше, — повторив він, стоячи вже у дверях їхніх кімнат. — Ми їдемо через півгодини. Часу зовсім немає.

У погляді батька було щось таке, що не дозволяло сперечатися чи ставити зайві запитання.

Сестри не стали панікувати, не витрачали часу на пошуки винних, адже вже були достатньо дорослими, щоб розуміти суть того, що відбувається. Вони не питали "чому?", не намагалися осягнути всю несправедливість ситуації — лише мовчки підняли напоготові складені сумки й виставили їх у коридор.

Ніхто не кричав і не метушився, хоча серця калатали, а пальці зрадницьки тремтіли. Залишалося тільки діяти. Попереду чекала довга дорога, можливо, навіть виснажлива та небезпечна, але сестри були впевнені в одному: батьки зроблять все можливе, щоб вберегти їх. Вони не дозволять, аби їх продали, використали як розмінну монету чи віддали в якості боргового відшкодування.

Тому дівчата швидко переодяглися, обираючи зручні дорожні сукні, і востаннє оглянули свої кімнати. Прощатися було ні з ким і ні з чим — все, що мало значення, вже чекало їх попереду.

А за годину три непримітні карети виїхали з маєтку, що ще кілька годин тому був сповнений життя, а тепер здавався порожньою, безмовною оболонкою. Втрачати дім завжди страшно, особливо коли ти не знаєш, що чекає попереду, але коли на кону безпека та щастя дітей, вибір очевидний.

Старші Стайлінги залишили свої жалі разом із цим будинком. Вони не озиралися, не дозволяли собі думати про те, що більше не побачать знайомих стін. Лише трималися за руки, щоб не здригнутися під тягарем рішення, і дивилися вперед. Там, у невідомості, чекав новий дім, нові можливості, нові моменти радості, які неодмінно настануть.

А Амелія… Вони лише сподівалися, що їхня дочка колись зможе зрозуміти їхній вибір. Що зможе пробачити. І що, незважаючи ні на що, знайде своє щастя у новій родині.

Гостьовий будиночок Вінгедів 

Кларіс напружено вдивлялася в небо, доки останні тіні на горизонті не зникли. Діти полетіли. Тепер залишалося лише виграти трохи часу. Вона глибоко вдихнула, розправила плечі та впевнено відчинила вхідні двері. За ними, як і очікувалося, вже чекали «гості».

— Доброго ранку, Ваша Величносте. Чим зобов’язані такій честі? — Кларіс із бездоганною привітністю, немов справжня господиня, що приймала нежданих та небажаних гостей, відступила вбік, пропускаючи короля з його охоронцями до будинку.

— Доброго ранку, Кларіс, — монарх посміхнувся, але ця усмішка була схожа на тонкий шар позолоти на дешевому металевому виробі. — Ви так поспішно поїхали вчора… Сподіваюся, у вашого сина все добре? - О, він, безперечно, знав, що сталося. Просто насолоджувався ситуацією, випробовуючи її терпіння.

— Так, все чудово, дякую, що переймаєтеся, — Кларіс витримала погляд і зобразила таку ж фальшиву привітність. — Може, чаю?

Вона повинна була виграти час. Ще трохи. Головне, щоб діти встигли перетнути кордон.

— Не відмовлюся, — король кивнув, але залишатися на місці не став. Ледве вона рушила до кухні, як монарх безцеремонно пішов слідом.

— Амелія Стайлінг, — заговорив правитель ніби між справою, хоча Кларіс знала, що саме заради цього він тут. — Сподіваюся, ви не утримуєте дівчину силою? - Яка нахабність. Чистий цинізм, загорнутий у люб’язність.

Кларіс відчула, як у неї тремтять пальці, але, зібравши всю свою силу волі, не дозволила голосу зірватися:

— Ваша Величносте, як ви могли подумати про нас таке? — Все ж таки трохи здригнулася, і це дратувало.

Та раптом її погляд зачепив рух у холі. Двері безшумно відчинилися, і в прохід ступив її чоловік. Він мовчки кивнув, даючи зрозуміти: він тут, і жінка більше не одна.

— Вітаю, Ваша Величносте, — голос старшого Вінгеда був спокійним, навіть привітним, але в очах тлів сталевий холод. — Яка честь для нас…

І, немов випадково, він встав між дружиною та королем, закриваючи її собою.

— І тобі не хворіти, Вірраліане, — монарх недбало кивнув, але його очі не втрачали пильності. — Давайте все ж перейдемо до справи.

Занадто поспішав, надто прямолінійно діяв. А це означало лише одне: правитель щось запідозрив. Зазвичай він любив водити хороводи навколо теми люб'язностей, але зараз…