Розділ 28. Ми вдома

Опинившись на рідній землі драконів, я не квапилася, та й мене ніхто не підганяв. Моя нова родина дозволила мені роздивитися їхню батьківщину, і, чесно кажучи, я навіть забула, що треба дихати.

Перед нами відкривалася неймовірна картина: яскраво-зелена долина, всіяна тисячами квітів, що колихалися під легким вітерцем, наче розмовляли між собою. Від них линув ніжний медовий аромат, змішаний з чимось прохолодно-цитрусовим. Літо. Чисте, соковите літо, яке ніби взяло найкраще з усіх пір року і щедро розсипало це переді мною.

Я крутила головою, намагаючись ввібрати в себе кожну деталь: ось далекі гори, вкриті легким серпанком, ось ліс, де щось спурхнуло між дерев, а он там — річка, що блищала сріблом.

— Полетіли далі? — озвався Кіларіан, коли я нарешті припинила задихатися від захвату.

Жодного роздратування чи поспіху в його голосі не було — тільки спокійна впевненість. І ще щось… щось тепле, що змусило моє серце зробити зайвий удар.

— Полетіли… — зітхнула я, ще раз оглядаючи долину, ніби прощаючись.

Кіл підійшов ближче й нахилився до мене.

— Не переживай, ми ще якось сюди прилетимо. Вдвох. - Він сказав це так невимушено, але водночас голос у нього став нижчим, оксамитовішим… більш інтимним.

Я відчула, як моє обличчя повільно, але впевнено почервоніло. Мій мозок, здавалося б, мав би викинути щось саркастичне, але він, мерзотник, пішов у відпустку та залишив мене наодинці з раптово непристойними думками. І звідки їм тільки взятися?!

Я швидко відвернулася, роблячи вигляд, що мене раптом страшенно зацікавив якийсь кущ.

— То… летимо? — мій голос підвів мене, адже пролунав він не так твердо, як хотілося б.

Кіларіан ледь помітно посміхнувся.

— Летимо.

Поки я боролася з внутрішніми демонами — а ті нахабно не хотіли програвати, — Кіл і Лір вже стояли, терпляче чекаючи, поки старший брат закине нас із Мілліаною їм на спини. Ех, збувається мрія ідіота! Я знову полечу на своєму ультрамариновому драконі. Це що, вже традиція? Може, тоді й на третій політ загадати бажання?

Зліт виявився таким же плавним, як і раніше, і я, вже трохи звикнувши до цього незвичайного способу пересування, насмілилася розслабитися та насолодитися польотом. Паріння над землями Драгонії можна сміливо порівняти з дивом: величні гори на горизонті, густі ліси, що розливаються хвилями зелені, та блакитні стрічки річок, які звивалися між пагорбами. Брати, мабуть, розуміючи, наскільки мені цікаво все навколо, спеціально сповільнилися, даючи можливість розглянути кожну деталь.

А коли ми опинилися над великим озером, Кіл нахабно знизився настільки, що його крило ледь торкнулося водної гладі, здіймаючи дрібні бризки. Ці маленькі кришталеві краплини вмить розсипалися у повітрі та осіли на мені, змушуючи видати здивований писк.

— Ой! — я обурено потерла щоку, яку щедро освіжила вода.

Знизу почулося щось дуже схоже на сміх.

— Це що, ти навмисно?! — вигукнула я, схиляючись ближче до шиї дракона.

Кіл не відповів. Але його хвіст хитро сіпнувся в повітрі, і це можна було вважати чим завгодно, але не запереченням.

Перше поселення, яке ми побачили, виявилося рідним домом невгамовних братів. Старші вже встигли завести власні родини та оселитися окремо, а ось молодший, разом із Мілліаною, все ще жив у батьківському маєтку. Саме туди ми й прямували, привертаючи увагу небагатьох сусідів, які, помітивши новоприбулих, з цікавістю піднімали голови.

Приземлилися ми на зеленій галявині перед будинком, що одразу кинувся мені в очі своєю простотою та затишком. Ні, він не був маленьким, скоріше, компактним та гармонійним, особливо після химерної розкоші «людських» маєтків, які я бачила раніше. Тут все виглядало не просто гарним, а… живим.

Веселі клумби під вікнами рясніли барвами, квіткові горщики прикрашали вхід і балкони, а плетисті рослини огортали частину стін, додаючи будинку чарівності. Тут не було випадкових деталей — кожна квітка, кожен кущик здавалися частиною великого задуму. Я не змогла стримати захоплення.

— Яка краса! Немов у казку потрапила!

І це було чистісінькою правдою. Після суворого життя в моєму рідному королівстві, де все зводилося до стриманості та офіціозу, тутешній світ здавався мені набагато… теплішим. Сподіваюся, драконяча імперія прийме мене так само, як я вже починаю приймати її.

— Це все наша мама, а я їй допомагала! — гордо повідомила Мілліана, явно очікуючи похвали.

Усмішка сама розтягнула мої губи.

— Ви з мамою великі молодці! — цілком серйозно похвалила я дівчинку.

Та аж засяяла від щастя, сповнена гордості за свою роботу. І чомусь у мене всередині стало трохи тепліше.

— Пішли, я покажу тобі твою кімнату!

Мілліану тепер було не зупинити — вона схопила мене за руку та рішуче потягла вгору по різнобарвних сходах, які переливалися всіма відтінками веселки. Я навіть здивувалася, наскільки гармонійно поєднувалися ці кольори, не створюючи хаосу, а навпаки — наповнюючи простір радістю. Здавалося, що я не просто крокую по сходах, а йду по справжній веселці, як казкова принцеса, якій нарешті дозволили жити в чарівному світі.

Щойно ми опинилися в холі, я не втрималася й знову захоплено зітхнула. Тут було так багато світла та тепла, що складалося враження, ніби це не просто будинок, а справжній дім. Дім, у якому на тебе чекають, у якому тобі завжди раді. Мені було достатньо всього кількох хвилин, щоб зрозуміти — у матері хлопців чудовий смак, і вона створила ідеальне місце для затишку й спокою.

— О, це ти ще оранжерею й сімейне дерево не бачила! — усміхнулася Мілліана, підбадьорливо тягнучи мене за руку. — Але спершу твоя кімната! Мені не терпиться її показати, ми разом із мамою її прикрашали, і я сподіваюся, що вона тобі сподобається!

Від її ентузіазму я теж почала хвилюватися, але, здається, даремно. Бо коли дівчинка відчинила двері з гучним:

— Та-дам! - …то я просто втратила дар мови.