Виявилося, що летіти на драконі — не так вже й страшно, як я собі уявляла.

Жодного тобі жаху від висоти, ніякої паніки через швидкість — навпаки, відчуття свободи буквально заполонило мене з того моменту, як ми злетіли. Вітер грав із пасмами мого волосся, холодне повітря освіжало, а світ знизу здавався маленьким і далеким.

Якби це була не втеча, а, скажімо, розважальна прогулянка, то я б, напевно, навіть раділа. Ну серйозно, коли ще випаде можливість осідлати дракона, а не ховатися від нього в паніці, як це належить пересічним людям?

Але, на жаль, настрій псувало неприємне передчуття. Воно непомітно, але наполегливо зуділо десь на задвірках свідомості, змушуючи нервово стискати пальці на лускатій шиї Кіларіана. І коли на горизонті почала проступати напівпрозора енергетична стіна, я остаточно зрозуміла — щось тут нечисто.

Перед очима промайнули всі можливі варіанти розвитку подій.

Що, якщо нас чекали? А якщо нас схоплять просто на підльоті? Або відразу ж обвалять бар’єр, замкнувши нас у цій пастці? А може, мене просто мовчки візьмуть під білі рученьки та відправлять у темницю? В кінці кінців, я ж таки напала на короля… ну, якщо трохи розтлумачити ситуацію в неправильному світлі.

Серце забилося частіше, коли ми почали знижуватися, приземлюючись на невеличкій галявині прямо перед останнім рубежем. Хлопці, не гаючи ні секунди, один за одним обернулися в людей. І, що найбільше мене здивувало, одяг на них залишався тим самим, у якому вони були в гостьовому будинку. Жодних порваних штанів, ніяких розірваних на шматки сорочок.

— Зачарований одяг… — пробурмотіла я собі під ніс, дивлячись на них із щирим подивом.

Чесно кажучи, я багато про нього чула, але в моїй уяві він мав виглядати як щось магічно-світле, що переливається всіма кольорами веселки. А тут — звичайний одяг. Навіть не зім’явся!

Кіларіан, не гаючи часу, попрямував до прикордонників, залишивши мене на піклування братів. Напруга відчувалася у повітрі. Всі нервували, хоч і намагалися не подавати виду. Однак я сумнівалася, що ми зараз кинемося в бій, тому іншого виходу, окрім як шукати обхідний шлях, у нас просто не було.

Ось тільки питання: чи встигнемо ми його знайти, перш ніж все піде не за планом?

Я, як і раніше, напружила слух, намагаючись уловити хоч якісь подробиці цієї явно недоброї ситуації.

— Все одно не розумію причини нашої зупинки, — голос Кіларіана звучав роздратовано. І це зовсім не допомагало йому в переговорах.

— Повторю ще раз: ви вільні повертатися додому, ніхто вас не затримує, але пані Амелія Стайлінг повинна залишитися. Їй заборонено покидати територію королівства, — голос прикордонника прозвучав, наче вирок.

Що? Я полонянка? Можливо, навіть злочинниця? Чудово. Просто чудово.

— Ви не могли б назвати мені причину такого наказу? — Кіл все ще тримався, хоча я бачила, як нервово сіпнулося його плече. Він ледь стримувався, щоб не піддати цим упертим йолопам, які так старанно заважали нашому від’їзду.

— На жаль, це конфіденційна інформація, — з таким виразом обличчя повідомив охоронець, ніби розкрив перед нами всесвітню таємницю.

О, і слів-то яких нахапався!

— Я думаю, що маю право знати, — Кіларіан трохи підняв підборіддя, а в його голосі з’явилися сталеві нотки. — Все ж пані Амелія Вінгед… — він зробив особливий наголос на прізвищі, — моя дружина.

— Д-дружина?.. — пробелькотав прикордонник, той самий, що був найбалакучішим. Решта ж мовчки насупилися, раз у раз хапаючись за зброю, ніби ми могли вирішити все силою.

І знаєте… варіант непоганий.

— Все одно не дозволено, — нарешті зміг видушити з себе охоронець, явно почуваючись якось не дуже впевнено.

І тут раптом пролунав новий голос:

— Тоді, може, ви мені поясните, чому цю молоду леді не відпускають разом із чоловіком?

Всі синхронно обернулися на жінку, що з'явилася з іншого боку загону.

— Ва-ваша Величність… — прикордонник мало не втратив свідомість, впізнавши в ній дружину короля.

Ну що ж, ось це я розумію — несподіваний поворот!

— Вона сама, — королева посміхнулася, і мені раптом стало щиро шкода бідолашних стражників.

Якось вони різко зблідли.

— Справа в тому, — нарешті наважився заговорити прикордонник, хоч і виглядав при цьому так, ніби ось-ось вирішить втекти світ за очі, — що ми отримали наказ від Його Величності не випускати пані Амелію Стайлінг за межі королівства.

Королева злегка підняла брову. Я нервово стиснула губи. Кіларіан глухо рикнув. Ну що ж, здається, ситуація тільки ускладнилася.

— У документі так і написано? — уточнила королева, змусивши розгубленого вартового збліднути ще більше.

Той мовчки кивнув. Схоже, він щиро пошкодував, що вибрав кар’єру прикордонника, а не, скажімо, мирне вирощування моркви десь у селі.

— Ну тоді я не бачу причин затримувати цю дівчину тут, — жінка задоволено посміхнулася і повернулася до Кіларіана, який весь цей час зберігав мовчання. — Адже Амелія прийнята у ваш рід?

Я насторожено поглянула на свого дракона. Чи він зараз підтримає мене, або візьме і скаже щось на кшталт: "Вона? Та хто її приймав?!"

Але Кіл, на щастя, не розчарував.

— Так, дерево роду прийняло мою дружину, вписавши її ім'я, — підтвердив він твердо.

Королева схвально кивнула, її усмішка стала ще ширшою.

— Тобто вона Амелія Вінгед і більше не належить до роду Стайлінгів?

Кіларіан знову кивнув, а я ледь стрималася, щоб не зааплодувати йому за цю коротку, але таку ефективну відповідь.

— Ось і чудово! — королева навіть сплеснула руками, немов ми щойно обговорювали вдалий вибір сукні на бал. — Тоді не бачу причин затримувати представників роду Вінгедів на нашому кордоні. Ми ж не хочемо непорозумінь з драконами, чи не так?

Вона з таким видом подивилася на нещасного прикордонника, що той напевно встиг переглянути все своє життя і подумки написати заповіт.