Розділ 26. Знайомство з новою родиною

Добиралися ми дійсно швидко, і коли нарешті наблизилися до кованих воріт, я вже подумки готувалася до зупинки. Але карета навіть не подумала гальмувати. Я різко сіпнулася, очі широко розплющилися, а серце підстрибнуло десь до горла, коли ми просто проїхали крізь ворота.

— Ого! — я озирнулася на Кіларіана, витріщаючись на нього з легким переляком. — Це ще що таке було?

— Ілюзія, — з усмішкою пояснив він, навіть не моргнувши.

— Непогано… — пробурмотіла, ще раз оглянувшись назад, але ворота стояли на місці, як ні в чому не бувало.

Біля входу до невеликого, але затишного будинку нас вже чекала ціла делегація. У світлі ліхтарів я розгледіла кілька постатей: знайому мені маму Кіла, а поруч із нею трьох чоловіків і дівчинку. Нові обличчя змусили мене трохи напружитися, але я зібрала волю в кулак і зробила крок вперед.

— Доброї ночі, мене звуть Амелія Ста… Амелія, — на автоматі спробувала назвати своє прізвище, але, вчасно схаменувшись, збилася та замовкла. Всі зробили вигляд, що нічого не сталося, і на тому дякую.

— Вітаю, Амеліє! — до мене зробив крок високий чоловік із впевненим, але теплим поглядом. — Я Вірраліан, батько цих телепнів і ось цієї прекрасної юної леді.

При цих словах він вказав на дівчинку, а троє драконів синхронно нахмурилися, проте сперечатися з батьком не стали. Я ледве втрималася від усмішки.

— Я Сімаріан, старший серед цих самих телепнів, — першим не витримав один із братів. Я посміхнулася у відповідь. — Можна просто Сім, — додав він, хвацько підморгнувши.

— А я Ліраліан, середній серед них, — інший хлопець вказав на Кіларіана та Сіма. — Рідні називають мене Лір.

— Ну а ця скромна крихітка — Мілліана, — Вірраліан усміхнувся та поплескав доньку по плечу. — Хоча чесно кажучи, вона у нас не дуже скромна. Просто з незнайомцями сором’язлива, але варто їй тебе трохи дізнатися — і прощайся зі спокійними буднями.

— Тато! Це ж не так! — обурено вигукнула Мілліана, сердито насупивши брови.

Це було настільки кумедно, що я не втрималася й розсміялася.

— Звісно, моя принцесо, — поблажливо погодився Вірраліан, явно отримуючи задоволення від піддражнювання доньки.

— Ну, з Кларіс ви вже знайомі, — додав він після паузи.

Так ось як звуть маму Кіларіана! А то нас тоді навіть не представили.

— Ласкаво просимо в сім’ю, Амеліє, — нарешті озвалася Кларіс, і вперше в її голосі не було тієї відстороненої холодності, яка раніше змушувала мене нервувати. Жінка навіть посміхнулася.

Може, не все так погано?

— Дуже приємно з усіма познайомитися, — я тепло усміхнулася своїм новоспеченим родичам, проте все ще не зрушила з місця, наче мої ноги вросли в поріг.

Вірраліан із синами вочевидь не надто переймалися етикетом, але Кларіс, мабуть, вирішила виправити ситуацію.

— Ой! Що це ми! — сплеснула вона руками. — Заходьте до будинку, нема чого на вулиці топтатися, у нас тут гості в дверях не ночують!

І, не чекаючи відповіді, прочинила двері ширше, запрошуючи всередину.

— Дякую, — я переступила поріг і одразу потрапила під її екскурсійний супровід.

— Ось тут у нас вітальня, тут їдальня, а ось це кухня, — вона впевнено крокувала вперед, ніби боялася, що я заблукаю. — Весь другий поверх займають спальні. Будинок у нас невеличкий, але затишний. Ми нечасто буваємо в людському королівстві, — вона сказала це таким тоном, наче виправдовувалася, хоча, чесно кажучи, мені подобалося все, що я бачила.

Затишне, добротне житло без зайвої химерності, без позолочених стільців і велетенських люстр, як у нас люблять. Тут було… по-домашньому.

— Все чудово, — поспішила я запевнити Кларіс.

— Ти, напевно, голодна?

— Мам, ми всі голодні. Дуже голодні! — дружно втрутилися її сини, навіть не давши мені відповісти.

— Ну хто б сумнівався, — мама хлопців закотила очі та розсміялася, а я в цю мить остаточно зрозуміла, що мені подобається ця жінка. — Ви ж готові їсти в будь-який час дня і ночі!

Я вперше в житті їла посеред ночі у такій величезній компанії. Раніше нічні перекуси у мене виглядали інакше: або це були підпільні набіги на кухню вдома, поки матінка спала та не могла зловити мене на гарячому, або ж перекушування в гуртожитку, коли ми з подругою завалювалися в кімнату після довгих занять і дозволяли собі нічний жор, тому що без цього наші мізки просто відмовлялися працювати.

А ось так, за великим столом, у спокійній, майже затишній атмосфері, розмовляти й неспішно їсти… Для мене це було вперше. І знаєте що? Мені це дуже сподобалося.

Після вечері (чи це вже був майже сніданок?) мені показали мою кімнату. Ліжко було м’яким, подушки — пухнастими, а повітря в кімнаті пахло чимось затишним і рідним, хоча я точно не могла визначити, чим саме.

Вже будучи готовою завалитися на ліжко та забутися сном, я не врахувала одного — дракони не відпускають нових родичів просто так.

— На добраніч, сестричко, — сказав Сімаріан.

— Спи спокійно, Амеліє, — підхопив Ліраліан.

— Добраніч, люба, — усміхнулася Кларіс.

— Відпочинь гарненько, завтра буде новий день, — додав Вірраліан.

— Я теж хочу побажати на добраніч! — підскочила Мілліана.

— І я, — задумливо пробурмотів Кіларіан, ніби всі ці побажання вже й так не накликали на мене цілковитий сонний хаос.

Я навіть не встигла отямитися, як вони вирішили запевнити мене, що я можу спати абсолютно спокійно.

— Не хвилюйся, сестричко, жодна миша до тебе не пробереться, — Сімаріан примружився, вочевидь насолоджуючись моментом.

— Навіть якщо у цієї миші є крила та вона дуже-дуже спритна, — з підкресленою серйозністю додав Ліраліан, явно натякаючи на їхнього молодшого брата.

Я поглянула на Кіларіана. Той лише важко зітхнув і закотив очі.

— Дякую вам величезне, — видихнула, нарешті відчувши, як сон накочує з неймовірною силою. — Сон — це те, що мені зараз дійсно потрібно. - Заховавшись під ковдрою, я нарешті дозволила собі розслабитися.