Розділ 25. Прощання з минулим

Поки чекали на главу сімейства, ми з Кіларіаном вирішили не сидіти без діла й поспішили на допомогу матінці та сестрам. Свою силу я, звісно, випробовувати не ризикнула — після палацу вистачить руйнувань і без мене. Але ось у ролі "подай-принеси" я просто сяяла! Бігала туди-сюди, передавала бинти, носила воду, допомагала розкладати зілля, і навіть не помітила, як забула про втому. Перший час трималася виключно на впертості, але поступово адреналін вивітрювався, і мої очі все частіше почали зрадницьки закриватися.

Я позіхала так широко, що ще трохи — і проковтнула б когось із пацієнтів. Проте не зупинялася, бо… ну, а раптом ще комусь потрібна допомога? Втім, усе частіше ловила себе на тому, що завмираю посеред альтанки з бинтами в руках і не можу згадати, що, власне, збиралася робити.

Навіть коли поранені нарешті закінчилися, я не відразу це усвідомила та продовжувала по інерції метушитися: стерилізувала інструменти, акуратно розкладала їх на м'яку тканину, перераховувала пляшечки з зіллям.

— Амелія, доню, досить, іди присядь, — голос матінки долинув до мене ніби крізь товщу води.

Я кивнула, зробила крок убік — і світ хитнувся. Потім темрява.

Прокинулася я… на руках у Кіларіана. Дракон впевнено вносив мене в рідний дім, а я кліпала очима, намагаючись згадати, що взагалі сталося.

— Можеш поставити мене на підлогу, я дійду сама, — спробувала вирватися з його міцних обіймів.

Ага, розмріялася. Хлопець і не думав мене відпускати — дотерпів аж до вітальні, де замість того, щоб посадити на диван, розташував просто на своїх колінах.

— Ти що робиш?! — обурилася я, намагаючись підвестися.

Але потім побачила батька. Він увійшов одразу за нами — з губами, стиснутими в тонку смужку, і поглядом, що обіцяв нічого хорошого. Я одразу ж передумала вставати й, навпаки, тихенько притиснулася до лускатого. Він же мене захистить від батькового гніву, так?

Тато стояв посеред вітальні, ніби вирішував для себе щось надзвичайно важливе. Він мовчки дочекався, поки матінка та сестри займуть свої місця, потім ледь помітно кивнув, ніби остаточно затвердивши власні думки, і нарешті звернувся до мене.

— Після того, що сталося, ти зараз же повинна покинути цей будинок і більше не повертатися, — його голос був рівним, майже байдужим, ніби він не мене, свою доньку, виганяв, а якогось стороннього, небажаного гостя. — Найнеобхідніші речі тобі зберуть, карету я надам, грошей на дорогу також дам. - Я кліпнула, не вірячи власним вухам. Серце зробило болісний кульбіт, а потім гучно впало кудись у п'яти. Він… серйозно?

Я винна, знаю. Я зруйнувала палац, напевно, налякала купу народу, ледь не влаштувала катастрофу століття. Але ж я перш за все його дочка! Невже це для нього нічого не означає?

— Тато! Чому ти так зі мною? — голос зірвався на хрипке ридання. Я відчула, як Кіларіан сильніше притиснув мене до себе, ніби намагаючись захистити від усього світу. Та хіба ж можна захиститися від болю, який завдає рідна людина? — Це мій дім, моя сім'я!

Гнівний блиск у батькових очах змінився крижаною рішучістю.

— Тепер ні. Тепер сім’єю для тебе стали дракони. - Він не кричав, не гнівався, не гримів, як робив це іноді в запалі суперечок. Але від цього його слова не ставали менш нестерпними.

Я схвильовано подивилася на матінку, на сестер, сподіваючись побачити в їхніх очах хоча б якийсь протест, хоч натяк на підтримку. Та вони тільки мовчки відвели погляди. Наче я для них теж стала чужою.

— Тато... — слова застрягли в горлі, перетворюючись на клубок пекучого відчаю. — Чому?

— Амелія, пора тобі подорослішати, — холодно кинув він. — Ти вже не дитина. І... я все сказав.

Його голос не залишав місця для заперечень. Жодних пояснень, жодних виправдань. Лише вирок.

— Можеш піти переодягнутися в дорогу. Твої валізи винесуть. І їдьте, зараз же!

Голова сімейства Стайлінг гнівно блиснув очима, а потім різко розвернувся тавийшов з вітальні. Матінка та сестри поспішили слідом за ним. Ніхто з них навіть не глянув на мене. Залишилася лише я. І Кіларіан, який мовчки обіймав мене, ніби намагався втримати на плаву серед уламків мого світу.

Дочекавшись, поки останні кроки стихнуть у коридорі, я глибоко вдихнула, витираючи тремтячими пальцями сльози, яких, здавалося, вже не залишилося. Але душа все ще тремтіла, ніби оголений нерв, і цей біль не зникне так просто.

Я повільно підвелася, розвернулася до дракона, який досі сидів на дивані, спостерігаючи за мною уважним, майже вивчаючим поглядом.

— Дай мені двадцять хвилин, — голос прозвучав надто спокійно, навіть для мене самої. Напевно, відчаю просто не залишилося місця після такої зради. — Я вмиюся, приведу себе до ладу. Може, і тобі варто переодягнутися?

Кіларіан хитнув головою, відкидаючись на спинку дивана, ніби йому було тут напрочуд зручно.

— Ні, я зроблю це у нашому гостьовому будиночку. Тут недалеко їхати.

Його спокій трохи дратував, але, може, воно й на краще, бо в мені ще жевріло бажання вчепитися комусь у горло.

— Ні, то ні, — буркнула я, знизавши плечима, і швидко рушила до своєї кімнати.

Гаряча вода лилася на мене широкими, важкими потоками, обпікаючи шкіру, і я щосили намагалася змити не лише бруд, що залишився після обвалу, а й усе те, що обтяжувало моє серце. Тепло огортало мене, розслабляло м’язи, але не могло прогнати той пронизливий холод, який оселився десь у глибинах моєї душі.

Тато просто взяв і відрізав мене від своєї сім’ї, наче я ніколи й не була її частиною.

Але він помилявся. Це не він мене залишив. А я… я просто пішла.

Сльози більше не лилися, їх ніби випарувало разом із парою у ванній кімнаті. Тільки от у дзеркалі, коли я провела пальцями по запітнілому склу, мене зустрів чужий погляд — втомлений, порожній, трохи зацькований.

Ну й нехай.

Витерши лице, я швидко одяглася в щось зручне для дороги. Але варто було мені глянути на полиці, як я зрозуміла, що багатьох моїх речей не вистачало. Отже, валізи вже зібрали. І коли тільки встигли?