Розділ 24. Батьки, вони такі батьки

— Вітаю, донечко, сильно злякалася?

Мати Кіларіана усміхалася, дивлячись на мене з таким теплом, ніби нічого страшного не сталося. Ніби це не я ледь не перетворив королівський палац на попіл. Ніби саме вона кілька хвилин тому не відсунула однією рукою чортову кам’яну колону!

А я стояла перед цією жінкою та не могла збагнути, що відбувається. Де осуд? Де розлючені вигуки про безвідповідальність? Чому ніхто не кричить, що через мене всі мало не загинули? Адже мої батьки вже б точно влаштували розбір польотів.

І тут до мене прийшло усвідомлення.

О Боже! Як я могла забути?!

— Мама! Тато! Асті! Кіра! — закричала, судомно озираючись і не знаючи, куди кинутися. — Де ви? Мамо! - Я вже була на межі істерики, коли раптом спокійний, рівний і дивно владний голос дракониці розрізав повітря:

— З ними все в порядку. Ніхто не постраждав під час обвалу. - Тон настільки неквапливий і холодний, що я навіть на секунду запідозрила, чи не ожив тут якийсь привид. Нуль емоцій, жодної нотки хвилювання. Просто сухий факт.

— В-ви впевнені? — просипіла, не зовсім довіряючи її словам.

— Абсолютно, — жінка навіть не моргнула. — Ви єдині, хто був в епіцентрі. Іншим вдалося втекти.

Видихнула так, що, здається, скинула кілограм паніки. От і добре. Мої рідні в безпеці, і це головне. Тепер залишався лише один невеличкий нюанс…

Повільно обвела поглядом руїни, які колись були розкішним палацом. Здається, я щойно знищила королівську резиденцію. Але це ж дрібниці, так?

— А… король? — я ретельно підбирала слова, бо ну мало що.

— Що король? — з підозрою перепитала дракониця, ніби передчувала якусь чергову дурість у моєму виконанні.

— Він сильно на мене злий? — випалила на одному диханні, внутрішньо стискаючись і вже морально готуючись почути свій вирок.

— Чи злий я? Ну… хіба що зовсім трохи, — спокійний, навіть трохи задумливий голос змусив мене підняти голову. Його Величність неквапливо йшов по руїнах, що залишилися від його ж палацу. Так, наче він просто вирішив прогулятися парком, а не по уламках власної резиденції. — Але ще більше я в захваті! — підкреслено захоплено продовжив монарх, окидаючи мене оцінюючим поглядом. — Такий діамант!

Я кліпнула.

Це мене зараз хвалять чи лають? Начебто слова приємні, а відчуття таке, ніби зараз по голові прилетить королівським скіпетром. Краще вже не ризикувати. Я схилилася в ритуальному поклоні. Навчена життям, очікувала, що дракони зроблять те ж саме.

Ага, зараз же. Ці лускаті навіть не поворухнулися.

— Яке миле дитя, — розтягнув у посмішці губи король, уважно мене розглядаючи. — І до якого роду ти належиш? - Мене ніби блискавкою шибонуло.

Треба було продумати легенду заздалегідь!

— Я… Амелія, Амелія Ста… — почала, але одразу ж замовкла, бо впіймала хижий блиск у очах свого співрозмовника.

Ой, недобре.

Знаєте, бувають такі моменти, коли нутром відчуваєш: скажеш зайве — і все, привіт нові пригоди, а можливо, й достроковий квиток у магічне пекло.

— Вінгед, — випалила, роблячи вигляд, що це й було заплановано.

Ну, прізвище чоловіка ж теж моє, значить, не збрехала. Король трохи примружився.

— Ах, Вінгед. Як чудово, — голос прозвучав майже м’яко, от тільки обличчя перекосилося так, що навіть мій не надто розвинений талант до аналізу емоцій підказав: Його Величність чи не біситься від цієї новини.

Щоб відволікти монарха від цієї глибокої скорботи, в розмову втрутилася мати Кіларіана:

— Щодо руйнувань… — дракониця зібралася повертати розмову в ділове русло. — Ми завтра ж надішлемо магів, через тиждень всі роботи будуть завершені. - Король і бровою не повів.

Його погляд продовжував впиратися в мене, ніби він намагався розгледіти, яка ж саме неймовірна сила перетворила палац на купу цеглин та чи не приховую я ще чогось. Ох, відчуваю, ця історія ще ой як мені відгукнеться…

— З вашого дозволу ми підемо, — втрутився в розмову Кіларіан, і перш ніж я встигла щось заперечити, його пальці міцно стиснули мою руку.

Монарх, звісно, помітив цей жест.

— Ідіть-ідіть, — посміхнувся майже доброзичливо, але щось у його тоні змусило мене напружитися. — Але ми ще зустрінемося, Амеліє. - Ох, як же мені не сподобалася ця його обіцянка!

Однак сперечатися з королем — це все одно що сперечатися з бурею: і сенсу немає, і наслідки можуть бути руйнівними. Тому я мовчки дозволила дракону себе відвести.

А щойно миопинились на вулиці, як я одразу ж почала нишпорити очима по натовпу, шукаючи знайомі обличчя. Навколо ще залишалося чимало гостей, які поспішали покинути місце недавнього апокаліпсису, але ж мої рідні повинні бути тут!

Тато точно мав шукати мене. Тільки чому я їх не бачу? Чому не чую знайомих голосів, скільки б не прислухалася?

Мене почала охоплювати тривога, а Кіларіан… він ішов за мною тінню, немов щось винюхуючи. Або можливо, це вже моя уява малювала дивні картинки? Але поглянувши на чоловіка, я впіймала його зосереджений, навіть трохи напружений вираз обличчя.

— Сюди, — раптом сказав дракон.

Я не одразу усвідомила його слова, але, побачивши простягнуту долоню, без роздумів вклала в неї свою. Чомусь не виникало сумнівів, що він знає, куди нас веде. Ми поспвшили вглиб саду, і, що дивно, це зовсім не викликало страху.

Невдовзі перед нами з’явилася альтанка, біля якої метушився невеличкий натовп. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що тут організували щось на кшталт польового госпіталю. А дізнатися, хто стоїть за цією ініціативою, виявилося неважко — варто було лише почути знайомий жіночий голос...

— Рівніше накладай, та не лякайся ти. Коли натискаю тут, занадто боляче? — знайомий діловий тон моєї матінки змусив мене прискорити крок, і я буквально прорвалася крізь натовп, ввалившись всередину альтанки, наче буревій.

— Мама! Асті! Кіра! — я кидалася від однієї до іншої, обіймаючи так міцно, ніби бачила їх вперше в житті. — А де тато? — озиралася навсібіч, намагаючись його знайти.