Розділ 21. Додому

Останні дні перед канікулами промайнули майже непомітно. Подруги поводилися так, ніби ніякої вечірки не було, а ось Кіларіан… той взагалі зник, наче його й не існувало. То хлопець уникав мене чи що? Хоча, зізнаюся, я особливо не засмутилася. Навіть змирилася. Ну, одружена, то й одружена… Важливо ж не статус, а те, як ти себе почуваєш, правильно?

А я почувалася чудово. Ну... майже.

Єдиним нагадуванням про те, що все ж таки дещо в моєму житті змінилося, залишалося татуювання. Але й до нього я вже звикла. Довгі рукави — мій новий стиль: модно, елегантно, а головне — ніхто не заважає моїй внутрішній страусиній політиці «нічого не сталося».

А щоб остаточно переконати себе, що в мене все під контролем, я вирішила вирушити додому на день раніше. Все одно на лекції останнім часом не ходила, тож сенсу відсиджуватися в академії не бачила.

Мама з сестрами зустріли мене так, ніби я повернулася з десятирічного заслання.

— Амелія! Нарешті! — матуся ледь не розчавила мене в обіймах, а сестри одразу взяли в облогу.

— Ми так чекали!

— Ти не уявляєш, скільки всього сталося!

— До речі, ти вже вибрала сукню на бал?

Бал?! Я тільки зійшла з карети, а вони вже за старе!

— А можна спочатку зайти в дім і хоча б випити чаю? — простогнала я, намагаючись розчепити їхні обійми.

— Ой, та це швидко! — відмахнулася мама, ведучи мене до вітальні.

І дійсно, щойно я зайшла, мене тієї ж миті оточили клапті тканин, блискучі стрічки та збуджені голоси.

— Дивись, я обрала оцю!

— А мені здається, ця краще личить до мого кольору очей!

— Дівчатка, тихо! Амелія, а ось це — для тебе! - Переді мною урочисто розгорнули сукню, і я майже радісно скрикнула… поки не помітила одну «маленьку» деталь.

Відкрита спина. Відкриті руки.

І жодних шансів приховати татуювання.

Усмішка на моєму обличчі стала дуже схожою на ту, що з’являється перед істерикою.

— Ні! — категорично заявила я, хитаючи головою так, що мало не загубила шпильку у волоссі.

Мама зітхнула й глянула на мене так, ніби я щойно відмовилася від королівського трону.

— Амелія, ну хоч раз в житті можна одягнути щось розкішне!?

— Матуся… — я зробила максимально жалісливе обличчя, здатне розчулити навіть кам’яну статую, — ну не по мені всі ці химерні вбрання. Можна я виберу щось скромніше?

Мамині очі звузилися. Вона явно оцінювала мою хитрість, але, о диво, через секунду її губи розтяглися в усмішці.

— Добре, тоді підемо разом у магазини. - Що ж, місія «врятуватися від сукні, яка перетворить мене на торт і відкриє мій маленький секрет", була успішно виконана.

Ну, а далі на нас чекали довгі години пошуків.

Ми обійшли купу магазинів, переміряли десятки суконь… І, здавалося, всі дизайнери змовилися проти мене. Якщо довгі рукави — то обов’язково корсет і така кількість стразів, що мене можна буде використовувати в якості новорічної ялинки. Якщо елегантність — то знову відкрита спина та руки. Я вже починала думати, що доля просто насміхається наді мною.

Аж раптом я його побачила.

ЙОГО.

Ні, це не був Марлен Мелон. Хоча, чесно кажучи, побачити зараз красеня-модника було б теж непогано (і зовсім не тому, що мені раптово згадався один синьоокий дракон, ні-ні!). Але ніщо не могло зрівнятися з тим, що стояло переді мною.

На манекені красувалася сукня моєї мрії. Смарагдовий атласний шедевр із довгими рукавами, закритим передом і… відкритою спиною. Я застигла, розглядаючи цю досконалість.

— Гарний вибір, — схвально кивнула мама.

І я, не чекаючи, поки доля знову передумає бути до мене прихильною, кинулася її міряти.

Тільки б вона сіла ідеально. Бо якщо ні — я в ній житиму, поки не схудну до потрібного розміру!

А щойно я вийшла з примірочної — навіть у дзеркало глянути не встигла! — як мама жваво видала:

— Беремо! - Я здивовано звела брови, але потім, нарешті, побачила своє відображення.

— Мамо... — промовила, ще не встигнувши усвідомити весь масштаб трагедії чи, може, навпаки тріумфу.

— Я знаю, маленька. Ти затьмариш усіх на балу! — Мама мрійливо зітхнула, а потім додала, ховаючи лукаву усмішку: — Хай вибачать мене наші дівчатка. - Ну, все. Я офіційно стала сімейним «фаворитом на один вечір».

Продавчині метнулися пакувати нашу покупку з такою швидкістю, ніби від цього залежала доля королівства. А я? Я досі не вірила, що ця сукня, це смарагдове диво — моє. Чесно кажучи, я й не сподівалася знайти щось таке. Швидше розраховувала на варіант «аби було зручно», а тут… тут мені справді не терпілося потрапити на головну подію року в палаці.

Два дні. Залишилося всього два дні. І раптом мене накрило усвідомлення:

Ой-йой. А що, якщо я справді когось затьмарю?

Наприклад, себе в здоровому глузді?

КІЛАРІАН

Я ледь дочекався закінчення навчального тижня й одразу ж вирушив додому. Спокуса забрати Амі з собою тільки зростала, і я відверто боявся, що рано чи пізно зірвуся. Та варто було мені переступити поріг рідного дому, як на мене налетів ураган із двох добре знайомих стихій — моїх старших братів.

— Де вона?! Нумо, де?!

— Хто вона? — зробив я невинне обличчя в стилі «моя хата скраю, нічого не знаю».

— Як це хто?! Твоя дружина! Це ж треба нас так здивувати! «Я не буду одружуватися!», «Ви мене не змусите!» — брати майстерно копіювали мій голос і вираз обличчя. — А сам...

Що за маячня?!

— Її тут немає, — буркнув я, намагаючись зрозуміти, з якого дива вся ця вистава. — Але звідки ви дізналися? - На майбутнє краще бути в курсі, бо зараз я, схоже, безнадійно відстаю від сюжету.

— Як це немає?! — обурено вигукнув один.

— Куди ти її сховав, дурнику?! — в тон йому додав другий.

Я лише зітхнув і опустив очі.

— Вона поїхала до рідних. А тепер можна дізнатися, звідки ви все це взяли?!