Розділ 20. Знайомство з чоловіком, або сімейні розбірки (том перший)

Якби я була справжньою тендітною панночкою, усе б вирішилося само собою. Ну знаєте, оцей драматичний хлоп — і вона вже без свідомості, поки проблеми магічним чином зникають самі собою. Але ж ні, акторська майстерність в мені померла ще до народження, а от моя проблема навіть не думала випаровуватися.

Більш того, вона нахабно тягнула з мене ковдру!

Я спробувала вчепитися в свій єдиний захист, але суперник виявився спритнішим і вперто продовжував прикриватися моєю ж білизною. Щось тут явно було не так. Особливо якщо врахувати дивні татуювання, які несподівано з’явилися на моєму тілі.

Ми що, вчора в салон навідалися?! От дідько! Нічого не пам’ятаю!

Паніку вирішила відкласти на потім. Але й валятися із заплющеними очима теж було якось безглуздо. Начебто я втратила свідомість, а дихаю, мов розсерджений їжак.

Розплющила очі… І ні, на жаль, хлопець нікуди не зник. А шкода. Це, чесно кажучи, трохи засмутило.

— Може, поговоримо? — запропонував він.

О, чудова ідея! Просто геніальна! Давайте ще чаю заваримо й душевно посидимо, ага. Я нервово знизала плечима й неохоче кивнула. А що ще лишалося?

— Мене звуть Кіларіан…

— Рада знайомству, а далі що? Тобі не здається, що для представлень вже якось… запізно? — я щосили намагалася бути холоднокровною, ось тільки як?! Як взагалі можна спокійно сприймати те, що ти прокинулася в одному ліжку з хлопцем і абсолютно нічого не пам’ятаєш?!

Кіларіан ледь помітно знітився, але швидко повернув собі самовладання.

— Ну, познайомитися ж треба, якщо ми, здається, вже одружені, — знизав він плечима, наче йшлося про якусь дрібницю.

Одружені?!

Я різко сіла, очі розширилися, а вуха, мабуть, вже палали від злості. Ні, ну ви тільки подивіться на нього! Стоїть, наче нічого страшного не сталося, ще й, схоже, задоволений!

— Я Амелія. Амелія Стайлінг, —  все пробурмотіла, продовжуючи перетравлювати почуте.

Чортова звичка представлятися повним ім’ям! Кіларіан усміхнувся так, що мені одразу захотілося чимось у нього пожбурити.

— Тепер, здається, Амелія Вінгед.

— Ні-ні-ні, ти це кинь! — я схопилася за голову. — Я ж втекла в академію, щоб мене не видали заміж, а тут такі новини! - Ледь не розплакалася.

Ну як так?! Все ж так добре складалося! Родичі на деякий час відчепилися, навчання мені подобалося… А тепер що? Знову весільна змова?

— Амелія, тільки це вже відбулося, — хлопець похитав головою, мовби співчуваючи, але в його голосі чулося ледь помітне роздратування. — Пізно пити «борлетті», коли нирки відвалилися.

— Ой, та ти ще й жартівник, бачу! Релікс Федька доморощений! — я згадала найвідомішого коміка нашого королівства й сердито пирхнула.

— Але я хоча б не ховаюся в раковину, вдаючи, що нічого не сталося! — Кіларіан схрестив руки на грудях і поглянув на мене, явно стримуючи посмішку.

— Так, я боягузка! І що?! Не кожного дня моє життя перевертається догори дриґом! — я знову схопилася за голову. — Мене ж ніхто навіть не спитав, чи хочу я заміж!

— Ой, яка трагедія! — хлопець закотив очі. — Наречений їй, бачте, не догодив! Так я, між іншим, і сам не збирався одружуватися! Тим більше на такій навіженій дівчині!

— Це я навіжена?! Та це ти!.. Та ти!.. — я так і не встигла договорити, адже раптом від моїх рук у всі боки пішли магічні хвилі. Причому не одна стихія, а одразу кілька! І їх було аж надто багато, як для мене одної…

Кіларіан миттєво наблизився й міцно обійняв мене.

— Тихіше, дівчинко моя. Заспокойся, ми обов’язково знайдемо вихід, — прошепотів він, лагідно погладжуючи мене по спині.

Яскраві іскри моєї магії поступово почали згасати, розсипаючись на підлогу.

— Я просто не хочу заміж… — тихо зізналася й не витримала, розревілася.

Кіларіан напружився, але швидко опанував себе.

— Я настільки тобі огидний? — його голос був тихим, проте в ньому чулося розчарування.

— Ні, зовсім ні. Справа не в тобі. Просто… саме заміжжя мене лякає. Адже це назавжди, — я нарешті зізналася в тому, що ніколи раніше не говорила вголос.

Хлопець подивився на мене уважно, ніби намагаючись зрозуміти ще глибше, ніж я могла пояснити словами.

— Амі… можна я так тебе називатиму? - Я мовчки кивнула.

Звідкись всередині народилося відчуття, що мені подобалося, як звучить моє ім’я з його вуст.

— Я знайду рішення. Повір мені, добре? - Я знову кивнула й міцніше притиснулася до свого дракона, а він посилив обійми та ніжно поцілував мою маківку.

І так тепло стало поруч із ним… майже як удома. Як у дитинстві, в обіймах мами.

До речі, про неї…

— Ми можемо якось це приховати? — я вказала на татуювання, що виразно темніло на моїй шкірі.

Кіларіан, склавши руки на грудях, злегка похитав головою.

— І що тепер робити? — я видихнула, намагаючись не панікувати. — Мені ж скоро додому їхати…

У голосі не було ні сліз, ні істерики — лише констатація факту. Як і того, що з кожною хвилиною ситуація ставала все гіршою.

— Ну… носити речі з довгими рукавами? — хлопець навіть спробував посміхнутися.

Здавалося, що варіантів у нас небагато. Але договорити ми так і не встигли — у двері раптово постукали. А я аж підскочила.

Святі панталони! Якраз цього мені й не вистачало!

— Чорт би їх побрав у таку рань! — пробурмотіла я, метаючись кімнатою. — Може, зробити вигляд, що мене тут немає? - Адже ховати Кіларіана, враховуючи його габарити, було ніде. Хіба що виставити його у вікно, але це не найкраща ідея.

— Амелія, ти тут? — пролунав за дверима стривожений голос Селени.

Ага, от і подруги згадали про мене. Чудово! Вчора їм, мабуть, було не до того.

— Може, збігаю по ключ? Раптом їй погано… — ще один голос, тепер Оллі.

Ой-йо-йо-й… Погані наші з Кіларіаном справи.

— Ти біжи, а я поки спробую достукатися, — заявила Селена й з новою силою почала штурмувати мої двері.