— Амелія, дуже-дуже обережно приберіть руки з артефакту, — ректор промовив це таким тоном, наче я тримала в руках детонатор, і зараз могла ненароком підірвати всю академію.
Я ледь стрималася, щоб не підняти долоні догори, показуючи, що здаюся. Але вчасно зупинила себе: я ж нічого поганого не зробила! Ну, майже… А щойно я відпустила «Око», як воно одразу ж згасло. Всі в кімнаті синхронно видихнули з таким полегшенням, що я навіть задумалася: а що, справді могло все вибухнути?
— І що це було? — наважилася першою порушити моторошне мовчання.
Майстри переглянулися. Ректор потер скроні, ніби намагався відігнати мігрень, а потім, нарешті, видав:
— Ризикну припустити, що ви володієте всіма видами магії. Ну, або майже всіма. Важко сказати. Нам довелося перервати перевірку… - він задумливо почухав потилицю.
Але, помітивши це, швидко випрямився і повернув своє звичне байдужо-важливе вираження обличчя. Я кліпнула.
— Що, вибачте?!
Святі панталони! Поверніть мене в минуле...
— Повторюю, ми не можемо бути впевнені. І пройти ще одну перевірку також не зможемо. Боюся, артефакт просто не витримає такої… могутності.
— Чийої могутності? Моєї? — я ще раз кліпнула.
В голові почала вимальовуватися картинка: я, велика і жахлива, здіймаю руки до неба, виблискуючи магічною силою, а всі довкола падають на коліна й благоговіють перед моєю супермагією… Схоже, ця дурнувата усмішка з’явилася не лише в моїй уяві, адже ректор і майстри якось тривожно на мене глянули. Ректор навіть головою похитав.
— Але не все так просто, — додав він суворо.
Ну от, почалося…
— І що зі мною не так? — підозріло примружилася.
Давайте, лікарю, викладайте все по полицях. Ректор тяжко зітхнув, неначе йому зараз доведеться сказати щось дійсно жахливе.
— Боюся, в нашій академії вам не зможуть допомогти. - ЩО???
— Що значить — не зможуть?! — я аж підскочила. — Це ж найкраща академія королівства! Це ще що за дурниці?! - Нерви в мене ітак останнім часом не дуже, а з такими новинами і тим більше.
— Є місце, де вам зможуть допомогти… - де? У королівській в'язниці під магічними кайданами?
—І де це місце ? І що буде, якщо мені не допоможуть? — не стрималася. — Я помру?! - Останні слова злетіли з губ мимоволі. Я не хотіла видавати свій страх, але, схоже, він і так був очевидний.
— В Академії Польотів, — похмуро видав ректор.
Прозвучало це так, ніби він щойно оголосив мені смертний вирок.
— Але ж це… — почала, от тільки договорити не встигла.
У розмову раптово втрутилася майстер води, її голос був таким шокованим, що мені здалося — вона ось-ось впаде в непритомність.
— Але як вона потрапить у королівство драконів?! Вона ж всього лише людина! - Ой, дякую, що нагадали.
Я і сама чудово знала, що в мене ані крил, ані лускатого хвоста, ані навіть жалюгідної іскорки драконячої крові в жилах. От тільки чомусь від цих слів стало… прикро.
Ректор важко зітхнув і здався:
— Я не знаю. Спробую поговорити з їхнім ректором, але самі розумієте… - Він розвів руками так, ніби одне лише звернення до драконів — уже неабияке випробування.
— А поки що ми будемо наглядати за вами тут.
— Дякую! — я аж розцвіла.
Ну і що, що я людина? Ну і що, що мені пророкують вигорання? Головне — вірити в себе!
Ректор гмикнув, ніби здогадався про мої думки, але нічого не сказав. Лише кивнув:
— Поки що нема за що. Що ж, повертайтеся до навчання. Переведення я вам підпишу, а майстер видасть новий розклад. - Я кивала, уважно слухаючи. Життя триває! Чого вже там…
Ми поверталися знайомими коридорами, але тепер вони здавалися мені зовсім іншими і не викликали благоговіння, як раніше. Вони просто… були. Я опустила погляд і похмуро шльопала за майстром Дестані. Жінка дивилася на мене зі співчуттям, але мовчала. І правильно. Я й без слів знала, що буває з тими, хто не впорався зі своєю силою.
Вигорання. Повне. Безповоротне.
Я мимоволі ковтнула клубок у горлі й спробувала відігнати похмурі думки. Все буде добре! Може, я все ж таки не зламаюся? Тим часом майстер видала мені новий розклад і пояснила, куди йти.
Я стояла перед дверима аудиторії, набрала повні легені повітря й шумно видихнула.
— Ну не з’їдять же вони мене, врешті-решт? — прошепотіла сама до себе й ривком відкрила двері.
І…
Три десятки пар очей уп’ялися в мене.
Ой, матінко… А раптом-таки з’їдять?!