Сатурну не наливати, або п'яний чоловік-дракон у подарунок

Розділ 12. Перевірка артефактом

Амелія

У цьому крилі академії я ще ніколи не була, і це не дивно. Сюди пускають лише обраних. Я, звісно, мріяла колись опинитися серед них, але точно не таким способом. Хотілося б хоча б із фанфарами чи під звуки тріумфального маршу, а не з відчуттям, ніби зараз дізнаюся, що моя стихія — це чаклунство підвищеної незграбності.

Ми пройшли майже весь коридор і зупинилися біля доволі непримітних дверей. Я б навіть сказала — надто непримітних, аж підозріло. Однак варто було ректору щось там створити у просторі, як навколо нас запалали яскраві вогники. Було дуже красиво й урочисто. Мені навіть захотілося спитати, чи бува не готуються тут освідчення робити.

Чоловік жестом запросив мене пройти по вогняній доріжці до постаменту, де височіло «Всевидяче Око». Це був древній артефакт, що визначав не лише поточну магічну силу мага, а й усі можливі напрями його магії — і ті, що вже відкрилися, і ті, що ще чекали свого часу. Такий собі магічний тест на профорієнтацію.

Я розуміла, що це важливий момент, але хвилювання зашкалювало так, що ноги відмовлялися рухатися. У голові настирливо крутилася дурнувата думка: «А що, як у мене взагалі ніякої магії немає? Що, як цей артефакт покаже, що я просто майстер ламати чужі столи?»

Майстри та ректор не поспішали мене підганяти — черги тут не було, а таке випробування буває лише раз у житті.

Я простягнула руку до артефакту, закрила очі, глибоко вдихнула… і торкнулася прохолодної поверхні «Ока».

Мамочка, допоможи мені… — подумки звернулася я до неї. Колись ми були дуже близькі, і це звернення було звичною частиною мого життя.

Час минав. І… нічого. Ніби звернулася не до могутнього артефакту, а до звичайної скляної кулі з ярмарку. Я розплющила очі й розчаровано глянула на все таку ж тьмяну сферу. Ну, цього не може бути! Адже у всіх щось світиться! А я що, бракована?!

Я швидко моргнула, проганяючи сльози, які аж ніяк не пасували моменту, й, зібравшись, поклала на артефакт вже обидві руки.

— Ну ж бо! — гаркнула, пристрасно бажаючи бодай якоїсь реакції. — Ти що, поламалася, стара колимаго?!

І щоб остаточно підбадьорити цю прадавню штукенцію, я ляснула її долонею.

І ось тоді вона, схоже, образилася.

Спершу «Око» ледве помітно зблиснуло.

О! Інша справа! Ех, як і з усім мотлохом: поки не тріснеш — працювати не хоче!

Але потім почалося щось дивне. Світло ставало дедалі яскравішим, кольори — дедалі насиченішими. Спочатку я помітила знайомий блакитний — вітер. Далі проявився темно-синій — вода. Потім смарагдово-зелений — цілительство?..

Гаразд, усе логічно, ці кольори я вже бачила у своїй магії.

Але що це?!

Червоно-оранжевий. Чорний. Коричневий. Потім ще якийсь фіолетовий, бурштиновий, сріблястий…

Світло розросталося, кольори переливалися й розтікалися всюди, наче веселка вирішила тут і зараз розпочати феєричне шоу. Незабаром усе приміщення залило багатогранним сяйвом.

— Кхм… У мене тут невеличка проблема, — несміливо мовила я, привертаючи увагу своїх супроводжуючих.

— Що, знову? — в голосі ректора звучав такий смуток, ніби це в нього з банку вкрали всю стипендію академії.

— Здається, він зламався… — вирішила я чесно зізнатися.

— Хто зламався?! — насторожився голова академії і зробив крок до мене.

Я трохи відступила.

— Артефакт… — вимовила я тоном людини, яка ще не знала, чи виживе після цього зізнання.

Ректор пильно глянув на мене, але швидко перевів погляд на «Всевидяче Око». І, здається, мало не впустив щелепу.

— Не може бути!

— Неймовірно! — підтвердили майстри, синхронно наближаючись до мене з виразами повного шоку.

Я глянула на них і важко зітхнула.

— Ну що знову?! — пробурмотіла я собі під ніс. — Я знову щось зробила не так?!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше