Розділ 11. Невеличкі проблеми зі стіною

Амелія

На диво, зібралася я досить швидко — сама від себе не очікувала. Поспіхом перевірила, чи все взяла, й вирушила до ректорату. Саме туди наказала з’явитися майстер Дестані, а перечити їй — собі дорожче.

Прийшла я раніше, ніж планувала, але, на щастя, секретар вже була на місці. Жінка навіть не підняла очей від паперів, лише кивнула у бік зручного диванчика: мовляв, сідай і чекай. Ну що ж, чекаю. Хоча слово зручний було тут явно зайвим — сидіти рівно на місці, коли нерви підскакують до горла, було майже неможливо.

Самого ректора поки не було, але, за словами секретарки, він мав з’явитися з хвилини на хвилину. Я зітхнула і спробувала заспокоїтися. Даремно. Тільки-но я більш-менш прийшла до тями, як у приймальню влетів ректор — стрімко, зосереджено, вітаючись на ходу. Він одразу ж зник за дверима свого кабінету, не звернувши на мене жодної уваги.

Напруга в животі скрутилася тугим вузлом. Тепер залишалося чекати ще й декана водників. Ну, або когось із них. Хтось же має мене забрати, правда?

І ось — чекати довелося недовго. Через кілька хвилин у приймальні з’явилися знайомі мені жінки (ага, ті самі, з недільного ранку, який я ще довго не забуду). Вони привіталися з секретаркою й одразу перейшли до справи.

— У себе? — спитала одна з них, кидаючи погляд у бік дверей ректора.

— Так, — коротко відповіла їм жінка, продовжуючи щось записувати.

— Повідом йому про нас. І підготуй документи для переводу адептки. - Секретарка кивнула і одразу взялася за справу:

— Ім’я? — її погляд був суворо-діловий, без жодної цікавості. Вочевидь, подібні ситуації для неї були звичними.

— Амелія Стайлінг, — проковтнувши нервовий клубок у горлі, відповіла я.

— Курс?

— Другий, — а потім швидко уточнила, щоб не виникло зайвих питань: — Цілительський.

Жінка кивнула, заносячи дані у формуляр. А я скосила погляд на двох представниць факультету води. Вони стояли рівно, з невимушеними, але пильними поглядами. І якщо одна з них здавалася майже дружелюбною, то друга… ох, матінко рідна, такий суворий вираз обличчя я бачила лише у викладачки з травології, коли хтось ляпнув, що сухоцвіти — це просто трава, а не магічний інгредієнт.

Напруга у животі збільшилася вдвічі. Ну, принаймні, сподівалася, що мене не виженуть геть ще до початку навчання.

— Зачекайте тут, — сухо сказала секретарка і зникла за дверима кабінету.

Ми лише мовчки кивнули, хоча особисто я в цей момент відчувала себе, наче студент перед захистом диплома, якого ось-ось рознесуть в пух і прах. Довго нервувати все ж не довелося — нас прийняли одразу. Я полегшено видихнула. Ну що ж, значить, справді стандартна процедура. Але наступна фраза ректора мене ошелешила.

— Це вона? - Голос у нього виявився приємним, таким бархатистим, що я навіть трохи заслухалася. Прямо як начитка аудіокниг.

Майстер кивнула.

— Покажіть мені, що ви можете. - Це він зараз мені?!

Я кліпнула, спробувала швидко прийти до тями й викликати водний батіг — мій коронний трюк. Але щось пішло не так. Спершу все йшло добре: вода слухняно сформувала досить широку стрічку, проте за секунду вона стала тоненькою, мов нитка, і впала на підлогу крихітним струмочком.

От дідько! Що за…?

Я спробувала ще раз. І ще. Результат той самий: моя стихія ніби вирішила піти у відпустку.

— І це все? — голос ректора був рівним, але от слова… Ой, як же вони били по самолюбству. — Не густо. - Я напружилася ще більше.

Та ну ж бо! Я можу! Буквально вчора я перед Оллі такі петлі крутила, немов цирковий жонглер!

— Але ж… — почала, намагаючись пояснити.

— Досить, — обірвав мене ректор.

Прозвучало це як вирок. Наче ось-ось хтось скаже:

- «Здавайте мантію, адептко, вас розподіляють на факультет "Нікчемні спроби"».

— Але я можу! — я з розпачем озирнулася на майстра. — Майстре, скажіть! - Так, це, можливо, було трохи по-дитячому — шукати підтримки, мов у виховательки в садочку, але я просто не бачила іншого виходу.

Жінка лише похитала головою. Її вираз обличчя говорив сам за себе: Ну що за розчарування…

Та як же так?!

Я стиснула кулаки, і тут сталося те, чого, здається, ніхто не очікував. З моєї руки зірвався ураганний вітер, потужний і неконтрольований, який зніс стіл ректора разом із половиною стіни.

Настала мертва тиша.

Я повільно повернула голову й зустрілася з трьома парами шокованих очей.

Святі панталони!

Здається, зараз мене будуть або лаяти, або відраховувати. Або взагалі принесуть у жертву факультетському духу, якщо такий звісно існує.

- А ви впевнені, що з факультетом не помилились? – першим ожив ректор, його погляд став серйозним, а обличчя натягнулося, наче струна. – Захист четвертого ступеня. А вона знісла його, наче картонку.

- Впевнена, – я не могла стримати посмішку, адже все це нагадувало якийсь сюрреалізм. – Вчора точно таке ж було з водою. Вона з легкістю розбила мій захист, - повідала майстер Дестані, і я шоркнула ногою.

- Неймовірно! – ректор тепер виглядав, наче мить тому він став частиною магічного шторму. Очі горіли бешкетним вогником, і на його обличчі з’явився азарт. Страта відкладається? - Я не вірю своїм очам! Виходить, вода, вітер… Ще щось? - Я відчула, як моє серце забилося швидше від його захоплення. Це був погляд справжнього дослідника, того, хто обожнював нові загадки.

- Ще я трохи цілитель, – на мить опустила погляд, намагаючись приховати радість від того, як мої слова нарешті здивували цього зазвичай спокійного чоловіка.

- Наскільки трохи? – його голос став ще більш допитливим, і я помітила, як губи чоловіка трохи стиснулися, наче він чекав на важливу відповідь.

- Нещодавно був середній рівень, приблизно, як і у вітру. Але перевірку я поки не проходила, – виглядала я невпевнено.

- Ходімо, – ректор вже рухався до дверей, зовсім не зважаючи на мої слова. Я ледве встигала за його думками, вони рухалися швидше за мене.