Сатурну не наливати, або п'яний чоловік-дракон у подарунок

Розділ 10. Вона чи ні?

Я повернулася до кімнати й застала Оллі за дуже важливим заняттям: вона нарізала пиріг із такою зосередженістю, ніби виконувала магічний ритуал найвищого рівня.

— О, а ти швидка! — я оцінила не лише її ентузіазм, а й той факт, що чашки вже стояли на столі, готові прийняти свою порцію гарячого чаю.

Мені залишалося тільки залити все окропом, і вуаля — наша імпровізована пізня вечеря готова! І нехай нам заздрять ті, хто після шостої вечора боїться зайвої крихти в рот покласти.

Ой, пам’ятаю, як на першому курсі ми ще намагалися триматися — не їсти на ніч, рахувати калорії, жити за всіма канонами здорового способу життя… Але після двох місяців навчання академія швидко нас виправила. Вибір став очевидним: або пара зайвих кіло на боках, або голодний, нервовий погляд о третій ночі, коли твоє тіло вимагає хоча б шматочок сухого хліба.

А зараз ми навіть не намагаємося чинити опір — безсоромно уплітаємо батьківський пиріг, насолоджуючись кожним шматком. Бо що може бути смачніше за домашню їжу? Особливо пізно ввечері, напередодні важкого навчального дня.

А що він буде важким — я вже знала наперед.

По-перше, паперова тяганина.

Жодного разу ще не переводилася, але шосте відчуття підказувало мені, що це ой як непросто. Буде купа нюансів, безглуздих запитань і бюрократичного хаосу.

По-друге, коли я впораюся з першим етапом, настане черга другого — спроба влитися у вже сформований колектив. А це ще те випробування. Нова людина в групі завжди сприймається насторожено, а вже коли ця людина — я

І це все при тому, що мені доведеться наганяти в навчанні купу абсолютно нової для мене інформації. Отже, на найближчі кілька місяців я офіційно оголошую себе ботанічкою номер один у нашій академії.

І я буду не я, якщо до літньої сесії не вийду в трійку лідерів групи. Так що тримайтеся, панове майбутні одногрупники, Амелія наступає!

З подругою ми вже домовилися, що вона буде мене годувати, коли я застрягну в безкраїх просторах навчальної літератури. А це означало, що померти з голоду мені точно не загрожує. Хоч якийсь плюс у цій історії.

Залишається тільки насолоджуватися останнім вільним вечором… Ех, напевно, і зимові канікули мої підуть коту під хвіст. А разом із ними — мрія поїхати додому, наїстися маминих смаколиків і як слід розважитися на Різдвяному балу.

Хоча тут і їжаку зрозуміло: навчання важливіше. Особливо якщо мені вдасться досить розвинути новопридбану стихію. Адже всі плюшки від цього згодом покриють витрати мого часу, нервів і, можливо, навіть недоспаних ночей. Ну, це я себе так заспокоювала. А як воно буде — розтин покаже.

— Я, мабуть, піду, — пробурмотіла Оллі, зітхнувши так трагічно, ніби покидала мене в самотній хатині посеред диких гір.

Ну так, не дуже весело сидіти поруч зі мною, коли я, втупившись у стіну, вже уявляю себе великою магінею води, яка керує цілими океанами… А ще й пиріг з чаєм закінчилися підозріло швидко. Суцільний розлад.

— Постараюся до обіду звільнитися, але обіцяти не можу, — винувато посміхнулася. Оллі у відповідь лише махнула рукою та засміялася:

— Не бійся, прорвемося. Де наша не пропадала? - І, навіть не чекаючи дозволу, міцно-міцно мене обняла.

А я вам що скажу? Підтримка — наше все. Тож, випровадивши подругу до її кімнати, я залишилася в гордій самоті. І знаєте що? Це мене абсолютно не засмутило! Я розібрала ліжко, вже мріючи про сон, і ходила кімнатою, наспівуючи веселу пісеньку про безтурботне життя на острові.

Я впевнена, що з усім впораюся!

Зранку я прокинулася значно раніше, ніж зазвичай. Очевидно, всі ці переживання не минули безслідно. А ще й сни… Точно ж пам’ятала, що мені снилося щось хороше! Але ось що саме — хоч вбийте не згадаю.

Ну й добре. Зараз головне — ніде не накосячити в перший же день.

І нічого, що я у мами криворука! Зате старанна.

Десь в академії

— Ти впевнений, що це вона? — Деліріан нервував більше, ніж я, і це мене дратувало.

Не впевнений! Я абсолютно ні в чому не впевнений! — огризнувся, ходячи колами по кімнаті. — Але коли доторкнувся до неї — ніби іскрою пробило. А вона нічого й не помітила! Як таке може бути?! - Оце й бісило найбільше.

Як істинна може не відчувати таких очевидних знаків?! Я вже мовчу про тягу, яку вона повинна була почати відчувати. А вона?! «Чавунної головою» обізвала і втекла! Ні, ви тільки подумайте!

— Дивно все це... — Деліріан потер лоба, явно намагаючись осмислити ситуацію. — А Вісник?

Я видихнув, намагаючись хоч трохи заспокоїтися.

— Мовчить. Спершу подумав, що це її брошка, але ж він не відгукнувся. - Я стиснув кулаки. — Ця невизначеність просто зводить мене з розуму! — в кінці фрази я вже гарчав, і Деліріан це, здається, помітив.

— Спокійно, друже. Може, звернемося до старших? Думаю, вони зможуть допомогти. - Я мимоволі стиснув зуби.

Звернутися до старших? Це означатиме, що я не справляюся.

— Ні. Поки самі.

— Як скажеш. Не я тут божеволію. Але якщо тебе все влаштовує… — він трохи підняв брову, явно знущаючись.

Я б відповів другові щось не дуже цензурне, але той уже розвернувся до дверей.

— Повернуся до себе. Мені обіцяли принести інформацію про дівчисько. Вона людина, а не дракониця… Це й справді дивно. - Я лише кивнув, а потім без сил завалився на ліжко.

Потрібно спробувати заснути. Може, вдасться пробратися до неї через сни




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше