Розділ 9. Що таке не щастить, і як з цим боротися?!

Що таке не щастить, і як з цим боротися?!

Ні, ну треба ж таке! Я вже майже повірила, що смуга невдач позаду, і що тепер все буде йти, як по маслу. Ага, зараз. Доля подивилася на мене, хмикнула й сказала: «Тримай новий сюрприз, люба!»

І ось я стою, задерши голову, і дивлюся прямо в злющі очі цього велетня. Очі — кольору грозового неба перед бурею, що так і сипали розрядами. А я йому дихаю прямо в пупок! Причому дихаю дуже нервово.

От дідько! Що він там каже? Я взагалі його слухала? Судячи з виразу обличчя цього гіганта — ні. Дивиться так, ніби я йому два злотих винна. Причому ще з минулого семестру.

Я кліпнула, намагаючись зібрати думки до купи.

— Ееее… — Відмінний початок, Амеліє, просто шикарно. А куди поділася моя балакучість? Завжди ж знала, що відповісти розбишакам і хамам! Чи він не такий, і я щось плутаю?

Хлопець трохи нахилив голову, і тепер здавався ще вищим.

— Мені це приймати як вибачення? — Голос у нього низький, трохи хрипкий, ніби його можна було розлити в келих і смакувати повільними ковтками. От якби не його похмурий вираз обличчя, можна було б навіть заслухатися.

Ой, стоп! Він же мене про щось питав! Вибачення? Ах так! Це ж я в нього врізалася!

Я швидко виправила вираз обличчя на більш каючий, додала чарівну посмішку (нехай хоч якось рятує ситуацію) і випалила:

— Вибачте! Я дуже поспішала і… не помітила вас. Надалі обіцяю бути більш обережною!

Ну, майже щиро.

Поки я намагалася виплутатися із ситуації і ввічливо спровадити цього похмурого богатиря куди подалі, моя брошка — та сама, що була причеплена до піджака, — раптом ворухнулася. Я краєм ока помітила, як Крилатик — мій Вісник у формі маленького срібного дракончика — заворушився, ніби розминав лапки. Ой, ні, тільки не це!

— Ні, ні, ні… — прошепотіла я, але було пізно.

Маленький зрадник вирішив, що йому теж варто звернути на себе увагу, і… впав на землю.

Я зітхнула. Ну що за невезіння?!

Велетень теж помітив падіння. І, звісно ж, вирішив проявити манери та допомогти мені.

— О, я… — почала було, але хлопець вже нахилився.

І в ту ж секунду я зробила те саме.

БАМ!

Мій лоб зустрівся з його чолом, і це було дуже, ну дуже боляче!

Ні, ну не башка, а чавунна болванка якась! Що він їсть, щоб мати такий міцний череп?! Я скрикнула й підхопилася, схопившись за голову, а мій новий «друг» зробив те ж саме, тільки мовчки, стискаючи зуби.

О-оу...

Здається, останню фразу я сказала вголос.

Хлопець миттєво звів брови, і його й без того не дуже привітний погляд став відверто ворожим. Того й гляди, очиськами своїми гарними мене наскрізь проткне!

Я сказала «гарними»?

Забудьте. Це тимчасове помутніння розуму. Удар був сильним, мене ще трохи хитало, тому не дивно.

Але, на моє здивування, замість того, щоб виступити з гнівною тирадою чи хоча б буркнути щось зле, хлопець просто підняв брошку, уважно її розглянув, а потім простягнув мені, ніби нічого не сталося.

Я навіть полегшено зітхнула.

Здалося...

— Дякую, — пробурмотіла, обережно забираючи свого зрадника-Крилатика.

Хлопець хмикнув і знову широко посміхнувся. Але тепер у його усмішці не було тієї холодної відстороненості — швидше щось… насмішкувате.

— Нема за що, — відгукнувся він і з легким поклоном додав: — Ну, ми з моєю чавунною головою, мабуть, підемо.

І посміхнувся так, ніби я не просто повернула йому вигаданий борг у два злотих, а ще й відсотки накинула. Я кліпнула.

— Ага… — Це все, що я змогла видати.

Ой, мені краще взагалі мовчати. Правду люди кажуть: «Язик мій — ворог мій».

Я міцно стиснула Крилатика в руках, наче він міг уберегти мене від чергових пригод, і кинулася до гуртожитку.

Все! На сьогодні з мене досить! Ніяких більше випадкових зустрічей, ударів головою та похмурих велетнів! Навіть до Оллі не піду, хоч і обіцяла. Цур мене! Буду безвилазно сидіти в кімнаті до ранку, а там — хоч потоп!

Ой, не проти ночі сказано… Тьху-тьху-тьху!

Я підбігла до дверей своєї кімнати й… О, чудово!

Замок заїв.

Ну, чого ще можна було очікувати в цей чудовий вечір?

— Відкривайся, злощасна штукенціє! — пробурчала я, смикаючи ручку.

Нуль реакції.

Я зітхнула, закотила очі й, не стримавшись, грюкнула долонею по дверях. І саме в цю ж мить вони взяли й відчинилися самі. Що ж, магічний світ не переставав мене дивувати. Я увійшла, у темряві намацала кляту ручку, зачинила двері та нарешті видихнула.

І тут мої очі вихопили в пітьмі чорний силует на моєму ліжку.

— Аааааааа! - я, як середньостатистична дівчина, закричала.

А як би ви вчинили на моєму місці?! Що? Магією шандарахнули б?

Ну, так я теж так зробила… але трохи пізніше. Правда, зовсім трішечки — а раптом це хтось знайомий? І лише після того, як я на автоматі запустила в темну фігуру невеликий водяний заряд (ну, щоб безпечно, але повчально), мені в голову прийшла третя й, мабуть, найлогічніша дія — увімкнути світло.

Клац!

Я зажмурилася від яскравого спалаху, а коли розплющила очі, то побачила наступне:

Я — одна штука. З нервовим тиком, сіпающимся лівим оком та трохи пришелепкуватим виглядом.

Мокра й перелякана Оллі — теж одна штука. Про вигляд подруги я краще промовчу.

Пироги від матінки моєї подруги — дві штуки. І навіть цілі.

Пироги лежали на ліжку. А от Оллі сиділа біля них, з волосся її капала вода, а на обличчі застигла суміш подиву, обурення та відчаю.

Я винувато посміхнулася.

— Е-е-е… привіт?

Оллі мовчала. Потім важко зітхнула, вичавила з рукава водичку, глянула на мене з докором і пробурмотіла: